Житія Святих - Травень - Данило Туптало
Знову сказали сарацини: "Христос ваш дав данину за себе і за инших, ви ж чому не робите діл Його і не хочете давати данини? І якщо один за одного заступаєтеся, то данину за братів ваших дайте нашому великому і сильному народові ізмаїльтянському". Сказав філософ: "Якщо хтось услід учителя свого ходить і ходити хоче, а инший же хтось, зустрівши його, відвертає, не велить за учителем іти, але йти деінде — чи є той другом йому, чи ворогом?" Відповіли: "Ворогом". Сказав Філософ: "Коли Христос давав данину, яке тоді було царство — ізмаїльтянське чи римське?" Вони ж сказали: "Римське". Сказав Філософ: "Тому ми, наслідуючи нашого учителя Христа Господа, даємо данину цареві, що в новому Римі сидить, а старим Римом володіє. Ви ж шукаєте від нас данини, завертаєте нас від наслідування Христа і є нашими ворогами".
Такі й инших більше питань і відповідей було Константанові в поєдинку з мудрецями сарацинськими багато днів, і нездоланний був християнський Філософ, допомагала йому благодать Божа. Сарацини ж у всіх своїх протиставленнях і мудруваннях були від нього осоромлені. Тоді, не можучи у словах перемогти непереможного, дали йому таємно отруту смертельну випити. Господь же, який сказав: "Якщо хтось і щось смертельне вип'єте — не зашкодить вам", — зберіг раба свого цілим і неушкодженим. І повернув його здоровим, з честю і дарами від князя сарацинського відпущеного.
Повернувся ж блаженний Константин до Царгорода і, похвалу від царя і від святішого патріярха за богоугодний труд свій прийнявши, осів на одному безмовному місці і, пильнуючи спасення свого, прогодування мав із промислу Божого, на який поклався. А що йому Бог через христолюбних людей посилав, то з того нічого не залишав до ранку, але після звичного прийняття їжі роздавав все убогим: уповав-бо на Бога, який про всіх щодня піклується, що Він відкриє руку свою і наситить усе живе благоволінням.
Якось, коли надійшов один празник, сумував слуга його, що нічого не мають на чесний день той. Блаженний же Константин сказав до нього: "Той, хто прогодував колись ізраїльтян у пустелі багато років, хіба не має він нас у цей день прогодувати? Йди, приклич без сумніву до нас на трапезу принаймні п'ятьох убогих, і покладаймося на Божу милість, що не залишить нас". Коли була година обіду, приніс до нього один чоловік міх усілякої їжі і десять золотих. Він же, прийнявши це, хвалу віддав Богові — Помічникові своєму. Тоді пішов на Олімп до старшого брата свого Методія і з ним почав жити, проходячи в постництві чернечі подвиги, у молитвах і в читанні книжному завжди вправлявся. Тим часом прийшли до царя Михаїла посли від козар, кажучи13: "Ми від початку одного Бога знаємо, який є над усіма, і Йому молимося, кланяючись на схід, та маємо деякі язичницькі звичаї. Євреї ж переконують нас, аби ми їхню віру прийняли, і вже багато хто з нас до єврейської віри пристав. Також і сарацини на свою нас віру схиляють, кажучи: "Наша віра ліпша від усіх народів". Через те від вас, з якими стару дружбу і любов тримаємо, корисної нам шукаємо ради і просимо, аби послали до нас якогось мужа книжного, щоби зміг перемогти євреїв і сарацинів, і якщо переможе, то вашу віру приймемо". Тоді цар Михаїл зі святішим патріярхом Ігнатієм, який був після святого Методія, шукавши за Константином Філософом, прикликали його з Олімпійської гори і хотіли, аби він ішов в козари на проповідь Христову. Він же, і померти за Христа бажаючи, усім серцем на ту дорогу погодився і просив брата свого, Методія блаженного, як такого, що почасти вмів словенську мову, іти з ним на апостольске послушництво, аби невірних просвітлювати світлом святої віри. Не відмовився тому й Методій іти з ним, Христа ради, і вирушили обидва вкупі в дорогу, щоб один богословськими словами, инший же богоприємною молитвою змогти, з допомогою благодаті Божої, спасти душі, що гинуть. Коли досягли Херсонеса-града, що межував із козарами, затрималися там досить часу, поки вивчили добре мову козарську. Розмовляли ж козари мовою словенською. Там же й жидівської мови навчилися, і самарянина одного із сином його привели до святої віри і до хрещення. Чувши ж про мощі святого священомученика Климента, Папи Римського, що в морі лежать, зрушили єпископа Херсонеського до пошуку чесних тих мощів. Про них же розповідь така. Коли Климента святого з Риму в Херсонес вислали і він багато людей до Христа навернув, Авфідіян-ігемон, велінням цісаря Траяна, втопив його в морі, якір на шию прив'язавши, щоб не знайшли християни тіла його. Стояли ж вірні на березі, дивлячись на потоплення святого, і ридали. Після того два найвірніші учні його, Корнилій і Фив, сказали до християн: "Помолімося всі однодушно, аби явив нам Господь чесне тіло мученика свого". Коли молився ж християнський люд до Бога, відступило море в надра свої на три поприща. Люди, як же колись ізраїльтяни в Чорному морі, йшли по сухому, знайшли храмину мармурову на подобу церкви, Богом приготовану, — там лежало тіло святого, і якір, з яким втоплений був, поблизу нього лежав". Коли хотіли вірні чесне те тіло звідти взяти, було одкровення вищезгаданим його учням, аби залишили там тіло святого, бо щороку на пам'ять його має так море відступати до семи днів, даючи дорогу тим, що хочуть приходити на поклоніння. І було так протягом семисот років — від царства Траянового аж до царства Никифора, царя грецького. Тоді, за гріхи людські, перестало море відступати, за царювання Никифора, і засмучені були християни.
Коли минуло після того п'ятдесят років і більше, Константин із Методієм у Херсонес прийшли і старалися про віднайдення чесних мощів Климентових. І зрушили на те херсонеського єпископа Георгія блаженного, який спершу пішов у Константинопіль до царя і патріярха, про
