Житія Святих - Червень - Данило Туптало

пішли розбійники без нічого. Наступної ночі знову прийшли і бачили людей тих більше, ніж раніше, наче воїни якісь були озброєні і стріляли, — і налякалися розбійники, пішли геть. Сповістили те боярину своєму — той же подумав, що хтось із вельмож з багатьма слугами прийшов до преподобного по благословення і молитву й затримався, заночував у нього тої ночі. І послав Теодор незнайомого чоловіка в монастир точно довідатися, хто був у монастирі вчора й позавчора. І довідався посланець, що нікого не було в монастирі і вже більше тижня, як ніхто не приходить, і сповістив те бояринові, що його послав. Почувши те, боярин здивувався, разом і злякався — пізнав, що Бог покриває раба свого. Боявся ж Теодор, аби не найшов на нього суд Божий за те, що хотів скривдити угодиника Божого. Пішов швидко до святого і каявся зі сльозами, розповів йому про гріх свій і про те, що бачили розбійники, яких він посилав. Преподобний же Кирило словами з Божественного Письма настановив його, пробачив йому і сказав: "Повір мені, дитино Теодоре, що нічого иншого не маю в житті цьому, лише латану одежу, яку бачиш, і трохи книжок". Теодор же здивувався убогості мужа і його добрим звичаям і пішов додому, дякуючи Богові, що не допустив йому скривдити угодника Його і впасти в такий гріх та в руки ворога-згубника.

З того часу Теодор той здобув велику любов і віру до святого і мав його не за людину, а за ангела Божого. І приходив до нього по благословення, приносив потрібне і ніколи з порожніми руками перед ним не з'являвся. Розходилася про преподобного Кирила слава всюди, і багато людей до нього йшло. Прийшов в обитель його один чернець, Ігнатій на ім'я, великий у доброчинствах, і суворіше від усіх мав життя, і був при блаженному Кирилові другим прикладом для всіх братів. Казали про того Ігнатія, що за тридцять років чернецтва свого не спочивав на ребрах своїх, але або просто стоячи, або трохи присівши коротким дріманням сон стрясав. Такий муж й инші йому подібні подвижники хотіли мешкати разом із преподобним Кирилом через досконале в богоугодженні життя його.

Устав же і чин життя чернечого в обителі преподобного Кирила був такий. У церкві нікому не дозволялося розмовляти ані виходити швидше, ніж закінчиться правило. Кожному наказано було на його встановленому місці і чині стояти зі страхом й уважно слухати співане. Також благочинне поклоніння Євангелію і святим іконам за старшинством пильновано було — аби штовхання не зробилося серед братів. Сам же блаженний настоятель, у церкві стоячи, ніколи до стіни не притулявся і вдосталь не сидів, хоч ноги його від стояння наче стовпи були. Подібно і при трапезі належний чин ретельно берегли: кожен на своєму місці сидів з покорою і мовчанням, і нікого не було чути, окрім читця одного. Братам же завжди три страви були, окрім пісних днів і тих, коли співається "Алилуя". У ті-бо дні стримувалися добровільно і в міру сили: одні сухий хліб їли, инші цілий день без їжі перебували. Настоятелеві ту ж, що й братам, на трапезі ставили їжу і рівний з иншими уділ, але преподобний нічого до ситости не приймав. Вставши з трапези, після подяки кожен мовчки виходив до своєї келії, не затримуючись на будь-яку бесіду ані не заходячи до иншого брата в келію, хіба була на те велика потреба.

Якось трапилося одному братові, на ім'я Мартиніян, коли з трапези йшов, зайти до иншого брата через якусь потребу. Те побачив преподобний, прикликав його до себе і спитав: "Куди ти ходив?" Той же мовив: "Мав до брата справу і через те хотів до нього зайти". Святий же присоромив його, кажучи: "Чи так бережеш чин монастирський? Чи не міг ти спершу піти в келію свою і належно помолитися, а тоді, якщо треба було тобі, піти до брата?" Мартиніян же наче усміхнувся й мовив: "Отче, коли прийду в келію мою, то більше не можу вийти". Святий же сказав: "Так чини завжди: спершу в келію іди, і келія всього доброго навчить тебе". Дотримувалися в обителі тій і такого чину: якщо хтось до якогось брата принесе від кого грамоту чи якесь приношення, той брат, грамоти не розкривши, приносив до настоятеля, також і що приносили йому, те до отця ніс. Подібно, якщо хтось хотів від себе до когось поза монастир листа послати, то без отчого веління не смів. У келії нічого ж нікому не дозволено було мати, окрім найпотрібніших речей, ані щось своїм не можна було називати, але, за апостолом, все спільне мали. Срібла ж не мали брати, окрім спільної монастирської скарбниці, — з неї ж всі все необхідне мали. Ані навіть окрайця хліба не можна було в келії нікому зберігати, ані пиття якогось. Якщо ж спрагу хто відчував, ішов до трапезної і там з благословенням втамовував свою спрагу. Якщо комусь траплялося зайти до келії до будь-якого брата, то нічого иншого не бачив там, окрім ікон, і книг, і посудини з водою, щоб руки вмити. Так ченці від будь-якої пристасті були вільні, єдину турботу мали — щоб Богові догодити, любов один до одного і смирення мати і задля спільної потреби трудитися. А на церковний спів і на монастирське діло кожен з ревністю спішив, один одного випереджуючи, щоб опинитися першим. І кожен, не лінуючись, у міру сили своєї працював, бо служили не як людям, а як Богові. У кожній спільній справі пильнували, аби не було в них якогось нарікання ані марного слова, але кожен мовчки працював, зберігаючи духовну свою любомудрість, і здавалося, що стоять і працюють перед очима всевидячого Бога. Якщо ж хто і хотів говорити, то нічого иншого, окрім того, що з книг на користь иншим братам, а найбільше тим, які не знали Писання. Й иншого багато корисного було братам у богоугодному укладі життя. Кожному приклад і міру правила давав преподобний отець, і не було серед них видно нікого, хто б мав свою волю і своє мудрування, але всі волю настоятеля, наче Боже веління, виконували без перечення і нарікання. Ті, що вміли працювати руками, все зроблене у спільне хранилище відносили, нічого собі без благословення не затримували. Але й не було спокуси нічого затримувати, бо все для тілесної потреби в спільноті мали. Сам же преподобний зовсім не любив бачити на собі якусь гарну одежу, але латаний багатошовний носив