Житія Святих - Березень - Данило Туптало
Це чувши, Авреліян лицем від злости змінився, і скреготав зубами, і говорив: "Злоріко і нечестивче, багато брехливих слів тобі говорити я дозволив терпеливо, поки не перестанеш мені допікати і богів ображати. Нині~6о востаннє говорю вам; якщо богам не принесете жертви, лютими смертями згублю вас". Святі ж Павло і Юліянія великим голосом возвали, кажучи: "Християнами ми є і на Христа маємо надію, богам твоїм не поклонимося, бісам твоїм не скоримося і мук твоїх не боїмося. Винаходь на нас муки, які хочеш, віримо Богові, що переможений будеш від нас, як же й диявол переможений Христом, що нас зміцнює і долає твої гнівні катівські хитрості". Авреліян же звелів святого Павла прив'язати до дерева і вогнем палаючим обпалювати лице його, тим часом проголошувач кричав: "Не дошкуляй цареві, володареві вселенної, і богів не ображай". Возвала ж свята Юліянія: "О кате нечистий, що злого брат мій зробив, що так люто його мучиш?" Авреліян же звелів святу Юліянію, також прив'язавши, мучити, вогнем обпалювати лице її і говорити їй: "Безсоромна жінко, соромся, як же годиться жінкам". Відповіла свята: "Справді, Авреліяне, послухаю тебе, коли велиш соромитися мені, жінці: соромлюся ж Христа, Бога живого, який перед очима моїми, ані не можу залишити Його і не поклонюся бісам, бо соромлюся Господа свого". Авреліян же, бачивши себе осміяним від святих мучеників, лютував, разом же і соромився, і звелів цілі тіла їхні пекти й палити. Весь же люд, дивлячись на страждання святих, великим возвав голосом: "Царю Авреліяне, несправедливо судиш і несправедливо їх мучиш! Якщо не хочуть богам принести жертви, дай на них вирок смертний". Тоді Авреліян, забоявшись, аби не піднявся серед народу спротив, дав вирок, щоб голови їм відтяті були, тіла ж їхні на поїдання псам, звірам і птахам щоб були кинені. І ведені були на смерть святі, раділи і веселилися, і слова псалма співали: "Врятував нас. Господи, від тих, що кривдили нас і ненавиділи нас, осоромив їх". Коли виведені вони були поза град на місце посічення, Павло святий просив спекулятора, аби спершу стратив святу Юліянію: боявся, щоб не злякалася, бачивши його страту. Юліянія ж свята, ознаменувавши себе хресним знаменням, простягнула шию свою, веселячись, і була страчена. Святий же Павло, бачивши сестру свою, яка мучеництвом відбулася, очі до неба звів і дякував Богові. Тоді і сам хресним знаменням загородився, простягнув шию - і страчений був. Тіла ж їхні святі лежали за градом непоховані, цар приставив здалеку воїнів стерегти, щоб не забрали їх християни. Приходили на місце те пси — і не торкалися до тіл мученичих, також вовки приходили — не лише не торкалися, а й стерегли, сидячи невідступно. І птахи м'ясоїдні прилітали, проте жоден на тіла не сів, але тільки літали над ними, наче охороняючи, й ані мухам не давали напасти на них. Це ж тривало до семи днів і ночей, і сповістили те воїни Авреліянові. Він же, чувши, сказав: "О зловірне волхвування християнське, що навіть мертвих їх не можу здолати!" І звелів воїнам вночі зійти зі сторожі, не хотів-бо виводити їх удень, щоб не бути осміяним від християн. Коли ж настав день, бачили християни, що нема воїнів на сторожі, і пішли, взяли багатостраждальні тіла святих мучеників Павла та Юліянії і поховали в себе з шаною, коли царював Господь наш Ісус Христос, з Ним же разом Отцеві і Святому Духові слава, честь і царство нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь.
Цих же святих пам'ять і вдруге у Пролозі в місяці серпні у 16-ий день вшановуємо, також і в Місяцеслові київському.
У той самий день житіє преподобного отця нашого Якова-Постника, який згрішив і покаявся
Причиною багатьох благ і душекорисних доброчинств для людей, що Бога люблять, за заповідями Спасителя життя своє влаштовують, буває смирення. Якщо його хтось здобуде повністю, той не боїться впасти, бо покладається не на себе ані думкою про себе не заноситься. Яку ж велику марноту, і невиліковну шкоду, і велику згубу високодумна гординя приносить необережним, з инших багатьох свідчень дізнатися можна, найкраще ж — з наступної повісти нам добре видно. Хай навчаться з неї ті, що провадять небесне на землі життя, як їм бути пильними і вважати, аби не впали ті, що думають стояти, у цій повісті знайдемо гарне наставлення життя, навчання смиренномудрости, побачимо зразок швидкого і нелінивого вставання з гріховного падіння і пізнаємо силу покаяння, яка стільки може в доброго серцем Бога, що не лише від самих воріт пекла і болю геєнського вихоплює людину, але і на краще від попереднього життя налаштовує і на вищі від попередніх чесноти, що сприяють Господній благодаті, возводить. Тому хай почнеться душекорисна та повість, що містить таке.
Був один чоловік-відлюдник, на ім'я Яків, жив у Фінікійському краї, поблизу града, що називався Порфиріон. Він відкинув суєту тимчасового цього життя, прийняв чернецтво, п'ятдесят років перебував в одній печері. Такі в постницьких подвигах мав досягнення і настільки був у чеснотах великий і Богові любий, що владу над бісами від Бога прийняти сподобився й инших багато зцілень Іменем Спасителя нашого Ісуса Христа людям подавав. Усі ж люди дивувалися такому його добродійному життю, і приходили до нього не лише вірні, а й невірні самаряни ~ їх же прозорливо пізнаючи, божественний муж навчав із Божественних Писань багато і навертав до істинної християнської віри. Але той, що від початку ненавидить рід людський, диявол, а найбільше ворогує на тих, що служать ревно Христові, бачачи себе осоромленим багатьма того святого мужа чеснотами і досконалим життям, повстав на нього підступами своїми, хотівши його з місць тих вигнати. І в одного з невірних самарян, що мешкав у Порфиріоні-граді, увійшовши, як же колись в Юду, напоумив його дбати про вигнання Якова. Самарянин той, зібравши ж однодумців нечестя свого, родичів, і друзів, свояків, і сусідів, і рабів, прийшов з ними у дім нечестивого їхнього єрея, і радилися всі спільно, як би Якова, який від віри їхньої багатьох до Христа навертає, із меж їхніх відігнати. Радилися довго.
