Релігія і політика в Америці: підйом християнських євангелістів та їхній вплив - Мохаммед Аріф Закаулла

Фундаменталісти звернули увагу на своїх дітей. Вони боялися, що якщо не виховувати їх правильно, то діти виростуть лібералами. І при цьому усвідомлювали, що якщо дітей весь час оберігати від гріха й надокучливо читати нотації, вони втратять інтерес до євангелізму й полишать рух, коли виростуть. Щоб цього не сталося, євангелістські та фундаменталістські лідери почали проводити зібрання у неділю вночі, де були благодійні розваги, патріотичні пристрасті та відродженські проповіді. Нью-йоркський лідер гурту, який став священником Джек Ворцен, почав проводити такі зібрання та свою радіопрограму «Слово життя» в 1940. Ці зібрання були настільки популярними, що географія їх за чотири роки розширилась до 200 міст по всій країні й вони стали щотижневим дійством.

Із закінчення Другої світової війни американські війська повертались із фронту додому. Ключову роль у здобутті перемоги для нації зіграли її могутність та «хлопці» (Лагідна і популярна назва американських солдат, що билися на фронті – прим. автора). Тепер, коли «хлопці» повернулись додому, був потужний загальнонаціональний патріотичний порив, що породив такі народні почуття (Цитата Вільяма Мартіна – прим. перекладача):

«Спершу, кожен намагався виразити свою радість. Тоді було сильне бажання показати й висловити публічно ті почуття, що запанували в сім’ях.

По-друге, була вдячність за мир, що принесла запит на видовище, яке б дозволило усім взяти участь і відчути радість.

Зрештою, самі вояки, що повертались додому після війни тисячами, також прагнули видовища і радості в мирному житті. Вони безцільно блукали вулицями великих міст, таких як Нью-Йорк або Чікаґо. Тож ті дійства, що влаштовували фундаменталісти, були для вояків нагодою гарно провести час. А також вони задовольняли деякі з питомих потреб суспільства, особливо в містах».

Деякі прозорливі євангелістські проповідники вбачали в цих суспільних потребах можливість відродити фундаменталізм, позиціонуючи його в прикрашеній і доступній для народу формі. Скориставшись золотим правилом маркетингу – якщо поєднаєш два продукти, то можна створити третій – фундаменталісти розробили гарну розважальну програму з патріотичною тематикою для вояків та вклали туди свій посил. Один з таких проповідників, Торрі Джонсон, орендував у Чікаґо оркестрову залу на 3200 місць й запросив молодого пастора і радіопроповідника Біллі Ґреяма виступити на вступних зборах «Молоді за Христа» (МЗХ).

Біллі Ґреям одразу досяг успіху. Цей рух та його зібрання продовжували набирати обертів у зв’язку з популярністю їх програм і послань, а в липні 1945 більш ніж шістсот молодих лідерів з усієї Північної Америки зустрілись на фундаменталістському конференц-центрі у Винона Лейк, Індіена, й створили Міжнародну «Молодь за Христа». Торрі Джонсон був обраний президентом, а Біллі Ґреям – першим польовим представником.

МЗХ захоплювалась патріотизмом, який тоді був на часі й завдяки цьому здобула значну прихильність. На День пам’яті 1945, коли святкували також і капітуляцію Німеччини, 70 000 членів МЗХ в Чікаґо заспівали національний гімн із кількома сотнями прапорів. Вони також співали патріотичні пісні на честь ветеранів війни, багато з яких були присутніми. Кульмінацією програми став емоційний заклик до натовпу купувати боргові розписки з війни.

На таких відродженських церемоніях фундаменталісти застосовували всі сучасні методи привернення уваги та вкладали в них свій посил. Лідери МЗХ одягали кольорові костюми і спортивні куртки; атлети, артисти, військові та цивільні лідери – всі показували різноманітні цікаві програми для широкого загалу, але в кожній події був прихований зміст, що коренився у фундаменталістській філософії. Всі зусилля були спрямовані на те, щоб донести цю філософію в сучасній, привабливій обгортці. Це робилося свідомо під такими промовистими гаслами як «стара правда для сучасної молоді» та «актуальний в усі часи, та закарбований у камені». Цим фундаменталісти прагнули показати, що вони сучасні, але не модерністські. Від біблійних опитувань до фокусників та цирку – все було християнізоване. Наприклад, учасником видовищ був кінь, який міг ставати колінами на хрест і відводив ногу дванадцять разів коли його запитували скільки апостолів було у Христа або три рази, якщо запитували скільки осіб входять до Трійці.

Та головною в усіх цих зібраннях, що поєднували патріотизм, розваги й фундаменталістський посил, була проповідь. Навіть та молодь, котру не надто цікавив фундаменталізм, чи яка взагалі була байдужою до нього, після таких видовищ і розваг була щасливою послухати проповідь, в якій нагадували про обов’язок кожного перед Богом. А позаяк молодь відвідувала такі зібрання щотижня, посил фундаменталістів поступово почав проникати до їхній сердець та думок, ймовірно, навіть без усвідомлення самою молоддю. Це було великим досягненням фундаменталістського руху. З цього приводу Біллі Ґреям зауважував: «Ми вживали всі сучасні методи привернення уваги незвернених – і ми підсунули їх Євангеліє під очі».

Палкий та емоційний прояв патріотизму фундаменталістами вразив усю націю й віднині медіа, які колись зображали їх як маргіналів, раптом стали їх вихваляти. Преса щедро хвалила рух у своїх заголовках і детально освітлювала його. В лютому 1946, в журналі «Тайм» вийшла стаття про МЗХ, прикрашена словами президента Трумена: «Це саме те, що я хотів, щоб сталося з Америкою».

Зрештою фундаменталісти вирішили працювати з медіа, що ставились до них прохолодно іще з 1920-х. Набуваючи досвід, дійства фундаменталістів стали настільки ефективними й популярними, що 1947 «щотижня привертали мабуть мільйон молодих людей» (Цитата Вільяма Мартіна – прим. перекладача). Ці мільйони молодих, енергійних і динамічних людей присвятили себе шляхетним моральним ідеалам та були готовими зайнятись політикою. Зібрання також відіграли ключову роль у викоріненні будь-якого прихованого відчуття культурної меншовартості по відношенню до більшості американців.

Наприкінці 1940-х демократи вже 20 років безперервно перебували в Білому домі (Насправді це почалось із вступу на посаду президента демократа Френкліна Д. Рузевельта 1933 – прим. перекладача), найдовше в історії США до цього часу. Протягом цього часу справи не завжди йшли добре, вдома чи за кордоном, крім того засуджувався лібералізм демократів та їхня поступлива політика щодо комунізму. Біллі Ґреям знав, що поствоєнна і постдепресивна нація потребує впевненості та надії. Тож його чітка і зрозуміла заява про мужнього, сильного, всепереможного і свобододайного Христа була відповіддю на цей великий запит. Після Другої світової війни комунізм, очолюваний Радянським Союзом, постав головним викликом для США, які відстоювали капіталізм і демократію. У 1947 застереження проти комунізму вже стали регулярними в проповідях Біллі Ґреяма. Усвідомлюючи швидке поширення атеїстичної ідеології, він заявив, що допоки християнство не врятує інші нації від лещат атеїзму, Америка буде стояти самотньою