Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

Минуло декілька днів

— Що ви збираєтесь робити? Жити разом? — перепитує вітчим, переводячи погляд з мене на Алекса.

— Так. І чим швидше, тим краще, — відповідає мій чоловік.

— Ото ви відчайдушні, — по-доброму посміхається мама. — Таку подію слід відсвяткувати.

— Не будемо ми нічого святкувати! — крутить головою Василь Андрійович. — Вони надто молоді, щоби жити разом.

— Ну, я не такий уже й молодий, — резонно зауважує Алекс.

— А я вже давно почуваюся дорослою, — теж не можу промовчати. — І взагалі, яка різниця, скільки нам років? Ми ж не весілля грати збираємось.

— Ще чого не вистачало, — бурчить Василь Андрійович. — Зовсім збожеволіли. Раніше по-іншому було: хлопець із дівчиною довго зустрічалися, на побачення ходили, у кіно там чи кафе, а зараз поспішають кудись, хоч усе життя попереду.

— Ну то чого відкладати приємне на потім? — знизую я плечима.

— Ти помиляєшся, Васю. В наш час дуже швидко і весілля організовували, і дітей народжували. Зараз молодь серйозніше до цього ставиться, — заперечує мама.

— Угу, серйозніше. От спочатку би побралися, а потім жили разом, — сердиться Василь Андрійович.

— Ми одружилися після того, як я до тебе переїхала, — каже мама.

Вона не здається, а м'яко і обережно доводить Василю Андрійовичу, що він бачить катастрофу там, де її немає. Алекс бере мене за руку і відводить подалі.

— Нехай поговорять, — пояснює він.

Ми виходимо на подвір'я, йдемо до нашої улюбленої альтанки. Стільки всього тут трапилося: від першої зустрічі до першого щасливого сімейного застілля! Ох, ми з Алексом і справді дуже поспішаємо. Не минуло й місяця, як ми із цукерково-букетного періоду перескочили до спільного проживання. Ну та яка різниця?

— Як гадаєш, Василь Андрійович заспокоїться?

— Звісно. Твоя мама мотузки з нього в'є, — хмикає Алекс.

— Що? — обурююся я. І руки на грудях складаю. — Нічого такого моя мама не робить, вона просто знає, як розмовляти з твоїм упертим батьком!

— Ого, — посміхається Алекс. — Захисниця ти моя. Я захоплююсь твоєю мамою. Раніше вважав, що вона погано впливає на батька, але бачу, що помилявся. Вона знайшла до нього підхід, навіть за кордон уперше за багато років витягла. З нею він навчився відпочивати від роботи. Та й на наші стосунки добре відреагував.

— Значить, моя мати тобі не подобалася? Як і я?

— Знову ворушиш минуле?

— Трохи.

— Гаразд, відповім перший і останній раз: так, ви обидві мені не подобалися, але я визнаю, що був занадто упередженим. Згодом моє ставлення змінилося. А ти завжди здавалась мені смішним і розумним дівчиськом у милих окулярах. Жаль, що зараз ти їх не носиш.

— Не знала, що вони тобі подобається. Таємні фантазії?

— Ну, чому ж таємні? — хмикає Алекс.

Я встаю навшпиньки, щоб поцілувати його, але через кілька секунд нас обриває награний кашель. Озираюся. Мама з вітчимом повернулись. Чорт, як же ніяково!

— Сашко, давай у магазин з'їздимо, — каже Василь Андрійович.

— У нас чогось нема? — старанно ховає усмішку Алекс.

— Та посидимо нормально, обговоримо все.

— Тобто відсвяткуємо хорошу новину? — не витримую я.

Мама закриває рота долонею, мовляв, мовчи, Міко, не спокушай долю.

— Так, відсвяткуємо, — з тяжким зітханням вимовляє вітчим.

І як тільки вони з Алексом ідуть, я нарешті сміюся, не стримуючи емоцій.

Шість місяців по тому

— Як у вас із Алексом? — запитує Оленка.

— Все добре. Він з Кирилом та Романичем тусить, поки у нас дівич-вечір.

— Нічого подібного, — махає вказівним пальцем Світлана. — Дівич-вечір буває тільки перед весіллям. А у нас просто бабські посиденьки.

— Фу, мені не подобається це слово, — кривлюсь я.

— Бабські? Мені теж не подобається, — зітхає Тая.

Оленка дивиться на нас здивовано і сміється. Ось вона ніколи за своєю мовою не стежила, але останнім часом щось змінилося. Менше лайки стало й надто особистих питань. За півроку ми майже відновили нашу дружбу, але на відверті теми все одно не розмовляємо. Хоча це я намагаюся нічого не розповідати, а ось Олена ділиться зі мною своїми проблемами.

Вона давно знайшла орендоване житло та роботу. З хлопцями їй, як і раніше, не щастить, але по клубах вона більше не вештається, мабуть, той випадок із двома підозрілими мужиками сильно її налякав. Нещодавно Олена зізналася, що ходить до психолога. І з кожною консультацією в її очах з'являється все більше життя. Можливо, зовсім скоро моя подруга по-справжньому у когось закохається. Я цього давно хочу. Вона повинна зрозуміти, що кохання – це не слабкість, а, навпаки, сила та сміливість.

— До речі! — скрикую я, згадавши важливі новини. — Вчора був суд. Макара посадять на півтора роки. Цього мало, на мою думку, але добре, що мудаків карають, а не відпускають на волю.