Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

— Значить, трохи почекаємо.

— Скільки?

— Ну-у-у, — Алекс робить вигляд, ніби глибоко про щось задумався, — тиждень, може, два чи три.

— Ага, зараз! — фиркаю я. — Готова почекати два чи три дні.

— І мене це повністю влаштовує, — м'яко вимовляє Алекс. І дивиться так, що я дар мовлення втрачаю. У його погляді миготить щось більше, не просто бажання, потяг чи зацікавленість, а справжнє почуття. Я боюся помилитись, тому викидаю надто оптимістичні думки з голови. Подивимося, що буде далі.

— Мене теж, — встигаю пискнути я перед тим, як Алекс підхоплює мене і забирає кудись. — Ага, стіл, — хихикаю я, розташовуючись на твердій поверхні.

— Так, адже ми давно хотіли його випробувати, — з багатозначною хрипотою в голосі вимовляє Алекс.