Біжи або кохай - Люсі Лі

Ой леле, знову мій язик поперед розуму біжить. Мабуть, добра частка випитого та сплеск адреналіну через сутичку з Натом, зробили свою справу і я наговорила того, чого не слід було. 

- Які почуття, Арина, про що ти взагалі?! - обличчя хлопця кривиться як від болю. - Ти що не розумієш, він просто використовує тебе і як тільки награється, викине, як і багатьох інших що були до тебе. Ти така як є йому не потрібна, а мені — так! Чим він кращий за мене, Арино?!

- Що ти верзеш?! - шиплю я. - Я навіть порівнювати не буду. Скажу лише одне, що якби я мала владу над своїми почуттями, то неодмінно обрала б тебе. 

- Арино, — підтиснувши губи хрипко видихає. - Можливо ти ще обдумаєш мою пропозицію, а я просто буду поряд. І навіть якщо зараз ти мене відштовхуєш колись ти зрозумієш, що Корецький тобі не пара…

- Я вже все вирішила, — з викликом відповідаю. - І якщо так станеться, що Стас мене відшиє, то і з тобою я бути не зможу. Бо не схочу, щоб щось, або хтось нагадував мені про Корецького.

- Це ми ще подивимося, — якось двозначно всміхається мій охоронець. - І пробач якщо відвернув тебе своїми балачками від важливої справи. Чекатиму тебе біля входу, — відступаючи кидає мені через плече, збираючись вже йти до виходу з вбиральні.

- І що, навіть не дивитимешся? – навіщось ляпаю.

- Ні. Але якщо ти наполягаєш? – різко розвернувшись хлопець зухвало блискає очима.

- О ні, ні, я сама, — злякано затараторила, протестно підіймаючи руки до гори.

Ух, — нарешті полегшено видихаю коли за хлопцем зачинились двері. Серце ще шалено калатало, щоки горіли, а пальці тремтіли від напруги. 

Це добре, що пан Корецький не бачив усього цього спектаклю, бо наслідки були б катастрофічні. Хоча, може йому насправді все одно під кого мене підкладати. Адже там, за столиком у кабінці, я виразно бачила як він дозволяв лисому відверто вирячитися на мене, та відпускати в мій бік непристойні компліменти. Якби він дійсно вважав мене своєю дівчиною, він ніколи б цього не дозволив. 

Хто ж тоді я для нього? 

З цими думками я повертаюся на дзеркало, що висить в на всю стіну. Уважно вдивляюся до рис обличчя тієї гарної жінки, що зараз там відображається мимоволі порівнюючи себе з фотографією його померлої дружини. 

Так, схожість була, в рисах у фігурі, але не один в один, ми все одно різні. Та й погляд у мене інший, і очі іншого відтінку. 

Ні, я однозначно від неї відрізняюся. І саме зараз я чітко усвідомлюю, що це я і маю довести Корецькому. А там хай буде, що буде. Вижене, то так тому і бути. 

Зробивши всі свої справи підставляю руки під прохолодний струмінь води, трохи даю собі можливість заспокоїтися. 

По суті чого я завелася, на рівному місці. Ну дивився на мене цей старий збоченець, та підморгував на всі лади. Так то зрозуміло, я дійсно гарно сьогодні виглядаю. А те що Стас не реагував на це, не показуючи свої ревнощі, так це швидше говорить про його зрілість як чоловіка, а не про байдужість.

Прийшовши до цього висновку, більш менш з добрим настроєм окликаю свого охоронця:

– Я все! Нате, можеш заходити! - ще раз пробую докликатись до хлопця, а у відповідь чую лише моторошну тишу. 

Відкривши двері кімнати обережно виглядаю у пустельний коридор і озирнувшись остаточно переконуюсь, що там нікого немає. І тільки я вирішую самостійно відправитись на пошуки Ната, як мене зупиняє вже знайомий скрипучий голос. 

- А ось ти де красуня, — хрипить чоловічий голос у мене над вухом, а плечі обпалює лещатами бридких холодних пальців.