Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

Ні, я не повинна вірити в це. Він, напевно, пігулку хоче підсолодити, от і все.

— Окей, — натягнуто усміхаюсь я.

Алекс знаходить мою руку і цілує зап'ястя. В очі зазирає.

— Покажеш нарешті мої фотографії? Ну ті, які ти потай робила?

— А ти готовий побачити себе п'ятирічної давності? — іронічно запитую я.

— Ризикнути все ж таки варто.

Він піднімається і тягне мене за собою. Я повільно йду за Алексом. Те, що відбувається, нагадує фантастичний сон, і мені слід якнайшвидше прокинутися. А то забудусь і повірю в диво.

Дістаю старий телефон, відкриваю в ньому галерею та знаходжу найпершу фотографію.

— Я що, один це дивитимуся? — вигинає він брову, коли я віддаю смартфон, а сама залишаюся на безпечній відстані від Алекса.

— Я їх бачила сто разів.

— Нічого, буде в тебе сто перший. Іди сюди, — командує він.

Зітхнувши, я здаюсь і падаю поряд з Алексом. Він відразу обіймає мене за талію, притискаючи до себе, і дивиться першу фотку. Потім другу, третю, десяту. Іноді питає, де і за яких обставин я його знімала. Доводиться нагадати.

— Взагалі це з голови вилетіло, — уже вкотре каже Алекс. — А ти тут добре вийшла, — знаходить він мою стару фотку, де я в смішній футболці і в безглуздих окулярах.

— Так, мої знімки коментувати не треба! — одразу напружуюсь я.

— Ні, ти справді мила на цій фотографії, — наполягає Алекс. І цілує мене у скроню. А я раптом розслабляюсь і дозволяю йому все, навіть розглядати мої дурні шкільні знімки.