Полонянка вовчої зграї - Марина Сніжна

– Не смій мені рота затикати, Яров! – я з усіх сил мотала головою, заважаючи йому зробити те, що задумав.

– Коли ти поводиш себе так зухвало, хочеться зробити навпаки, дитинко. Ти це враховуй на майбутнє, – промовив він, блискаючи темними очима. – Але зараз немає часу вчити тебе тому, як можна, а як не можна розмовляти з альфою. Хоча цей час ще прийде, можеш не сумніватися.

– Мерзо... – подальші слова застрягли в горлі, коли Яров все ж встромив мені до рота кляп і, незважаючи на шалений опір, підхопив на руки і опустив на ліжко.

Я заметушилася по ньому, намагаючись звільнитися. Альфа деякий час спостерігав за мною, трохи примруживши очі. Потім його губ торкнулася легка посмішка.

– Ти знаєш, а це особливо заводить! Те, що ти так відчайдушно опираєшся. Тільки от чому, Вендо? Власним почуттям? Ми створені одне для одного, і врешті ти змиришся з цим. Я не хочу ламати тебе, змушувати коритися проти твоєї волі. Ти подобаєшся мені такою, якою є. Зухвала, вперта і сильна вовчиця. Але ти не повинна забувати про те, хто з нас головний. Не переходь межу!

Та пішов ти! Я подумки ярилася, посилаючи на адресу самовпевненого альфи найлютіші прокльони. Але все, що могла зробити у реальності – це поглядом і придушеним гарчанням висловлювати свою ненависть до нього. Деякий час Яров ще стояв наді мною, важко дихаючи і дивлячись з якимось дивним, навіть болючим виразом. Потім хитнув головою і рушив до сходів.

Льох, який закрився за ним, видався кришкою труни. Я з подвоєною силою забилася, намагаючись вивільнити руки. Розідрала шкіру до крові і змочалила кляп, подумки закликаючи Адена. Хоча сама ж усвідомлювала, наскільки це марно. При всій своїй могутності вампір не всесильний. Йому і в голову не прийде шукати мене тут.