Норовлива для боса - Марі Керімей

Злата

Обпираюсь спиною холодну стіну, дістаю запальничку і пачку з цигарками. Хочу закурити так, що зводить щелепу. Давно уже хотіла покинути, але ніяк не наважуюсь. Від гіркого диму мені солодко. Я забуваюсь. Цей наркотик для мене заспокійливе. Не можу поки кинути. Не виходить. За паливом мене не мучать кошмари в ночі. Я забуваюсь на трішки. 

Починаю чиркати запальничкою і підношу голову до маленького вогню. Втягую в себе та відчуваю, як гіркота разом із солодким присмаком ментолу розійшлася по всьому тілу. Руки перестають тремтіти і я підіймаю голову до неба. Сьогодні надиво немає зірок. Давно вже в Києві не було так спокійно. Дуже спокійно. Дивне відчуття в середині. Таке наче кішки шкребуть і вишкрібають залишки скла на ньому. 

Сигарета дає мені друге дихання і мій погляд може сфокусуватись на шляху.  Так я продовжую йти до найближчого бару, аби добре напитись і спокійно спати в ночі. 

Дістаюсь до цікавого закладу. Ніколи тут не була. Вишукано. Занадто вишукано для простої посудомийки, але втрачати мені нічого. Хоча б раз відірвуся. Все шкодую ту копійчину. 

Я зробила крок по червоній доріжці і тіло пробило ознобом. Ейфорія накотилась. Я відчула радість в середині. Кожен крок надавав мені сили. Весь шлях мені здавалось, що я світська дама і так повинно бути. Наче, це моє місце. 

Раніше в мене було таке життя і нічим хорошим воно не закінчилось. Ні-ні... Не варто згадувати. Я йду, щоб розслабитись. Але, чи впустять в заклад просту посудомийку, у пошарпаній затасканій сукні? Навряд, але я спробую. 

Підходжу до головного входу і не бачу охоронців. Це мій шанс пройти далі. Здається, що я виграла сьогодні в лотерею. 

Заходжу в середину, починаю оглядатись. Спочатку не вірю своїм очам. Так вишукано і красиво: велика зала. Гарні столи та стільці. Велика арка при вході. Паркет. Стіни всі в бежевому кольорі. Гарно. До нудоти я б сказала. 

До мене вже поспіхом іде дівчина менеджер, чи хто вона там. Я вже й не пам'ятаю, як вони тут називаються. Байдуже. 

– Міс, ви заблукали? – Бачу на її обличчі натягнуту посмішку. Вона оглядається по різні боки і дуже нервує. 

– Ні, я б хотіла у вас повечеряти, – витончено говорю й легко посміхаюсь. 

– Вибачте, але вам сюди не можна. У нас сьогодні банкет і відвідувачів ми не пускаємо, – обережно говорить та бере мене за лікоть, щоб провести на вихід. Яке нахабство. 

– Я що вам... жебрачка!? – Починаю злитись. Дівчина оглядає мене і кривиться. Я помічаю, це на її розфарбованому обличчю, у яке так і хочеться запустити свої пазурі. 

– Ні, що ви! Я й на думці немала, – почала виправдовуватись, але на обличчі все та ж гидотна кривота.

– Не мали, але подумали, – киваю своїм здогадкам і дівчина червоніє.

– Ні, що ви...

– Покличте мені директора закладу,  – впевнено говорю і здіймаю очі разом із підборіддям. 

– Не варто його турбувати. Він зараз дуже зайнятий, – говорить мені та починає нервувати. 

– Якщо не покличете його, то я здійму такий галас, що ваш заклад вік не відмиється, – давлю на неї і вона здається. Важко видихає і кудись йде. Я ж лишаюсь на місці. Чекаю, як то кажуть. Терпіння винагороджується. 

Через п'ять хвилин я бачу, що до мене наближається красивий чоловік. Приваблива зовнішність. Каштанове зачесане назад волосся. Густі рівні брови. Акуратний ніс. Вольове підборіддя і дуже спортивна фігура. На кілька хвилин я й забула, що хотіла. Голосно ковтнула і не могла відірвати погляду від привабливо чоловіка в красивому чорному костюмі. 

– Доброго вечора. Я керівник цього закладу. Ви щось хотіли? – Запитує таким приємним баритоном, що я втрачаю дар мови. В його голосі немає ані неприязні, ані відрази. Здається, він дивиться крізь мене. 

– Так. Я хотіла б повечеряти у вашому закладі, але мене не пускають, – мені довелось кілька раз прочистити горло і опустити голову на свої руки, щоб не показати своїх палаючих щік. 

– Правда!? – Здивовано запитав чоловік і подивився на мене вперше. Його погляд оцінюючих сірих очей змусили мене втягнути голову в плечі. Захлинутись в червоній фарбі. Навіть, моє горло почало дерти від напруги. 

Погана ідея Злато, погана. Ти вже раз довірилась красивому чоловіку. І що тепер маєш? Все втратила і стала посудомийкою. 

– Так, – ковтаючи хриплю не своїм голосом. 

– Тоді я б не відмовився провести вас до столика, – посміхається мені, а я підіймаю на нього шокований погляд. 

– Але ж Вадиме...

– Досить. Вважайте, що ця дівчина моя гостя. Все, що вона замовить за моїм коштом, – у тоні його голосу нотки гостроти, яка дає зрозуміти, що запереченню тут не бути. 

– Що... – шоковано протягую разом із дівчиною. 

– Не варто так дивуватись. Я радий вам допомогти. Ходімо, я проведу вас за ваш столик, – він торкається мого ліктя і по мені наче розряд проходить. Вдарило так, що я мусіла відсахнутися. Чоловік розсміявся та продовжив іти далі, як ні в чому не бувало. – Ось цей столик буде ваш. Тут добре видно залу і мій кабінет на другому поверсі, – всміхається він, а я гублюся у його люб'язності і красивій посмішці. 

– Дуже вам дякую, але платити за мене не варто. Я сама взмозі це зробити, – говорю розгублено. 

– Я не сумніваюсь, але дозвольте зробити подарунок красивій дівчині, – спочатку мені здалось, що почулось, а потім я й взагалі розвернулась. Думала, що то він не мені, але за спиною нікого не було. Означає, шо говорив він саме мені. 

– Дякую, – я легенько киваю і придивляюсь до чоловіка, який здається мені таким благородним. – Ми раніше не бачились? – Запитую примружуючи очі. Дуже вже чоловік здається мені знайомим.  Ми точно раніше десь бачились і його прихильність до мене тому доказ. 

– Не думаю, – на хвилину я помічаю, що його обличчя застигає від болю, а потім він повертає свій самоконтроль. Все ж, мабуть, мені здалося. – Я вас залишу. Якщо щось буде потрібно, то я у себе в кабінеті.