Аероплани - Карлос Горостіса

(Чути звуки вальсу. Старики повертаються до гри. Світло поволі тьмяніє, поки сцена врешті занурюється в темряву.)

Закінчується вальс, а разом із ним і темрява. Сцена повільно освітлюється. Надвечір’я того самого дня добігає кінця. Пако в куртці або пальті та капелюсі. Він сидить на баулі майже посеред сцени — замислений, скоса позираючи на конверт, що тримає в руці і яким час від часу б’є себе по іншій руці. Намагається прочитати зміст крізь конверт, піднісши його проти світла, але одразу згадує, що це не те, що він хоче зробити. Раптом дзвонить телефон. Він повільно йде до апарата, знімає слухавку, залишає її лежати і відходить. Він нервує. Раптом з-за вхідних дверей чуються якісь звуки. Пако швидко ховає конверт до кишені. Входить Крісто.

Крісто. Ти досі тут?

Пако. Чому це «досі»? Я збираюся ще багато років бути тут.

Крісто. Я хотів сказати… Ти ще не пішов?

Пако. Куди?

Крісто. Як це «куди»? Ну ж бо, Пако. За результатом.

Пако. А чого ти гадаєш, що я не пішов? Міг не піти… міг піти…

Крісто. Як це? Хіба ти не зібрався виходити? (Розгублено показує на куртку чи пальто і капелюх, в які той вбраний. Пако забув про них і намагається вивернутися.)

Пако. А! (Швидко знімає верхнє вбрання й кладе подалі від Крісто.) Ні. Я щойно прийшов. Збирався їх зняти, а тут знову ти. Ти тепер приходиш весь час — вранці… надвечір…

Крісто. Я хотів взнати, як справи. (Пильно дивиться на Пако, той уникає його погляду.) Ну, то як? Ти мені розповіси?

Пако (удавано байдуже). В мене нічого не вийшло.

Крісто. Як це в тебе нічого не вийшло?

Пако (удавано обурюється). Бо він у них іще не готовий. Я маю на увазі результат. Вони змусили мене марно туди ходити. Несерйозні люди. Через них стільки клопотів…

Крісто. Дивно. Адже вони сказали тобі, що результат буде сьогодні.

Пако. Що? По-твоєму я кажу тобі дурниці?

Крісто. Ні. Чого б це ти казав мені дурниці? Навіщо?

Пако. Авжеж. Навіщо?

Крісто. А на коли він буде готовий?

Пако. Що? На завтра. Або на післязавтра. Звідки мені знати? Вони такі тюхтії.

Крісто. Дивно. Бо в такому випадку, як цей…

Пако. В якому такому випадку, як цей? Що в цьому випадку незвичайного?

Крісто. Бо… в людини кепські справи, а їм байдуже — сьогодні… завтра… післязавтра…

Пако. У кого це кепські справи?

Крісто. У всіх, Галісійцю, і в тебе також, і не кажи, що ні. Треба дивитися правді у вічі.

Пако. Знаєш, Крісто, єдиний тут, хто мусить дивитися правді у вічі, це ти. Бо це в тебе кепські справи. І все через те, що ти ціле життя думаєш про смерть. І боїшся не лише власної смерті. Будь-чиєї. Тож годі тобі нервуватися.

Крісто. Я? Я боюся смерті? Ха! Але ж смерті не існує. (Переможно дивиться на Пако.)

Пако. Що?

Крісто. Існує тільки життя.

Пако (дивиться на нього). Напевне, це з тієї книжки висловлювань знаменитих людей, що ти читав.

Крісто. Як ти здогадався?

Пако. Бо якби це була твоя думка, ти б не торочив увесь час про смерть! Ти завжди приходиш і розповідаєш, мовляв, отой помер… і той…

Крісто. Що ж, люди помирають. Що я можу вдіяти?

Пако. Не говорити про смерть! Ось що ти можеш вдіяти! Мати більш оптимістичне бачення, дивитися в майбутнє! Хіба це не ти сказав, що смерті не існує? Що існує тільки життя? Що ж, говори про те, що існує!

Крісто. Знаєш, ти маєш рацію.

Пако. Так, але лише на п’ять хвилин. А потім ти знову заведеш свою пісеньку: «знаєш, хто помер?»… «знаєш, хто помер?»

Крісто (по паузі). Не сердься, але… знаєш, хто помер?

Пако (уважно дивиться на нього, по паузі). Хто?

Крісто. Пташок.

Пако. Пташок? Але ж він був молодший за нас! Ми старші… роки на три. Пташок! Я так давно не бачив його! А від чого він помер?

Крісто. Не знаю. Не будемо більше говорити про мертвих.

Пако (не йме віри, уважно дивиться на нього). Але ж, по-моєму, це ти перший заговорив.

Крісто. Так… я не міг більше приховувати. Це сталося днів десять тому.

Пако. Десять днів?

Крісто. Так. Мені зателефонував Товстун і розповів. За кілька днів перед тим вони домовлялися влаштувати обід і зібрати всіх, хто залишився з їхньої колишньої компанії, щоб відзначити п’ятдесятиріччя якоїсь події. А тепер… звісно… обіду не буде. Немає кворуму.

Пако. Якщо ти знав про це десять днів тому… чому ти нічого мені не сказав?

Крісто. Ну, Пакіто… Щоб тебе не хвилювати.

Пако. А чого б я мав хвилюватися?

Крісто. Мені здалося…

Пако. Слухай, не будемо говорити про все, що тобі здається, еге ж?

Крісто. Гаразд. Не будемо.

Пако. Отож. (По паузі.) Бідолашний Пташок. Він був одним із кращих крайніх нападників свого часу.

Крісто. Так, але… ти ж щойно сказав, що не треба більше говорити про мертвих.

Пако. А хто тобі говорить про мертвих? Я кажу тобі про живого Пташка!

Крісто. Гаразд. Тоді поговоримо.

Пако. Ні. Тепер ми ні про що не