Аероплани - Карлос Горостіса
Крісто. Більш розкуті.
Пако. Так. У цьому їм пощастило.
Крісто. А чого ти запитав, чи він не один із тих патланів?
Пако. Бо їхній гурт називається «Подарункові патлані». Ха! Знаєш, вони направду більш вільні, ніж були ми. Ми, якщо утворювали якийсь клуб, то називали його «Одинадцять прагнень». Або «Молодь і прогрес». Або «Юніори з Гватемали». Ми були такі серйозні. Боже збав збити нас з пантелику. Жодному мандрівному оркестрику ми не давали кумедної назви. Пам’ятаєш, як звався наш? «Чепуруни з Палермо». Святий Боже! Чепуруни! А співали таку гидоту!
Крісто. І нехай! Ми були гарно вбрані… мали чудові інструменти. Та й оркестри тоді були інші.
Пако. Тут ти маєш рацію. Оркестри були інші.
Крісто. Ха! Авжеж, інші. (Обидва замислюються, нарешті Крісто порушує мовчанку.) Знаєш, у чому я заздрю цим сучасним хлопцям? Вони мають можливість подорожувати. Ти уявляєш, щоб ми, двадцятирічні, подорожували Європою?
Пако. Мій старий дав мені ключа від парадних дверей, коли мені виповнилося вісімнадцять.
Крісто. Тобі пощастило. А мені в двадцять.
Пако. А цей… (Показує на інструмент.)… йому ще й двадцяти нема, а він уже…
Крісто (роздивляється бас-гітару Фіто). Навіщо ці електричні дроти?
Пако. Зараз скрізь дроти.
Крісто. Але ж це гітара!
Пако. Це не гітара. Це бас-гітара.
Крісто (роздивляється). Як на мене, це гітара. Хіба що довша, і все. Спробуй-но заграти на ній, ну, ж бо.
Пако. Ні. Її треба вмикнути в розетку.
Крісто (править своєї). Нічого не вдієш. Зараз оркестри інші.
Пако. Звісно. Як і футбольні команди. Зараз футболісти подорожують по всьому світу. А ми…
Крісто. Твоя правда. Пам’ятаєш, як у тридцять шостому ти мав поїхати з клубом до Іспанії? (Стоячи біля ударної установки, він машинально б’є в один із барабанів.)
Пако. Авжеж, пам’ятаю! Мене тоді травмував отой франкіст. Надумав, бач, розпочати за п’ятнадцять днів до відплиття, бовдур! (Крісто знову б’є в барабан.) Ми ж тоді мали подорожувати на пароплаві. Пам’ятаєш?
Крісто. Авжеж. Хто в ті часи подорожував літаками? (Ще два-три гучніші удари.)
Пако. Хіба що військові. Вони були першими. В Іспанії ви непогано розважалися, скидаючи згори цукерки.
Крісто. Хто це, ми?
Пако. Звісно, ви! Муссоліні! Ви!
Крісто. Слухай, облишмо політику, згода? До того ж… усе, що пов’язано з війною, завжди колись починається. (Ще кілька ударів по барабану.) Приміром, авіаперельоти. (Ще кілька ударів; він збуджений.)
Пако (править своєї). А потім почалася нова війна, велика. І пішло-поїхало. (Ще кілька ударів.) Біда в тому, що, коли все скінчилося… я теж був кінчений (Нові удари.) І все через того бовдура Фалкетті, котрий, не вагаючись, мене вдарив! (Нові удари.) Бо це сталося не випадково, як про те писали газети! Він мене вдарив, не вагаючись, зумисне, підступно! (Крісто б’є в усі ударні інструменти, тепер шум збуджує його; це дратує Пако.) Годі тобі шуміти! (Крісто припиняє бити в барабан.) Цей бовдур Фалкетті! Він хотів поквитатися зі мною за попередню гру! І таки домігся свого! Мстивий паскудник!
Крісто. Ну, не дратуйся. (Полишає ударну установку.) Коли це було? До того ж, коли в Європі скінчилася війна, ти вже не був юнаком. Тобі виповнилося років тридцять п’ять, еге ж? По-моєму, справа тут не так в ударі Фалкетті, як у твоєму коліні, що стомилося і сказано тобі: годі.
Пако. Моє коліно пережило б іще багато років, якби не цей бовдур Фалкетті! (Вмощується в кріслі біля столика, на якому стоїть лампа.)
Крісто. Гаразд, нехай так, тільки заспокойся. Подумай краще про те, що ти принаймні мало не поїхав до Європи. Це вже щось. А в мене й такого не було. До того ж ти набрався професійних навичок… Та й трохи грошенят призібрав. Тож не нарікай.
Пако (сердито). А хто нарікає! Хіба я нарікаю?
Крісто. По-моєму… трошки. А ще подумай про те, що завдяки Фалкетті ти зміг повністю зосередитися на крамничці, і справи пішли. Як ти сам сказав, коли б твій старий ожив — хоча, звісно, це неможливо, але припустімо таке — знаєш, як би він пишався тобою?!
Пако (спогад про батька заспокоює його). Так. Авжеж. Бідолашний старий, пишався б і мною, і Маріо теж, звичайно. Бо він також зробив свою справу.
Крісто. Певна річ, твій син також. Ви вдвох піднесли цей бізнес. Кожен у свій час… (Пако натискає на кнопку, вмикає й вимикає світло, мовби розважаючись, як перед тим Крісто розважався з ударними інструментами; Крісто дивиться на нього й говорить далі.) А от у мене не було ніякої крамниці, та й до Європи я навіть не збирався їхати. (Пако вмикає й вимикає світло.) Знаєш, як би я хотів зробити невеличку подорож?! (Пако вмикає й вимикає світло.) Це була б просто втіха… це було б здійснення мрії, що тут казати! (Пако вмикає й вимикає світло.) Я повинен дещо тобі розповісти. (Пако вмикає й вимикає світло. Крісто сердиться.) Годі тобі вмикати й вимикати світло! (Пако відводить руку від кнопки.) Я сказав, що повинен дещо тобі розповісти! (Крісто дивиться на Пако, щоб той не почав знову бавитися зі світлом.) Отож… я хотів тобі розповісти, що під час своєї останньої подорожі я раптом сказав собі: «Слухай, Крістобалю… зроби це зараз і назавжди… чому ти не наважишся? Ти вже вирушив у мандри… чому б тобі не зробити ще одне невеличке зусилля? Га? Взагалі… хіба вона так
