Аероплани - Карлос Горостіса

Пако (з подивом). Про яку подорож ти говориш?

Крісто (занурений у спогади). Що?

Пако. Куди це ти мандрував? Я й не знав.

Крісто. А! Та тут неподалік. До Танділа. В грудні буде десять років відтоді, як я туди їздив, пам’ятаєш? Я ще прислав тобі поштову листівку!

Пако. Так. Авжеж. На ній були зображені гори.

Крісто. Вершини! Я дивився на них і думав: «Цікаво, а які вони Альпи?… Високий Тауерн… Низький Тауерн». Ти можеш уявити, як вони виглядають?

Пако. Однаково… Тільки один високий, а другий низький.

Крісто. Тобі все жарти.

Пако. Ти мене ображаєш.

Крісто. Ти ба! Байдуже. Можеш ображатися. Ну, то як вони виглядають?

Пако. Вони — гори, невігласе!

Крісто. Так. Але де вони знаходяться?

Пако. Що? Ти збираєшся мене екзаменувати? Може, ще навчитися читати по-японськи?

Крісто. Вони знаходяться в Австрії. Тільки не кажи, що ти це знав, бо ти не знав.

Пако. А ти? Ти хоч раз бачив ці Тауерни? Якщо й бачив, то тільки на поштовій листівці… Стривай, наскільки я пам’ятаю… (прямує до речей Фіто і щось шукає біля них, тим часом Крісто сидить замислений).

Крісто. Так. Авжеж. Ти маєш рацію. Я невіглас, Пако.

Пако (продовжує щось шукати). Ну, навіщо так? Ти знаєш, що це гори, що вони знаходяться в Австрії… Чого тобі ще треба?

Крісто (майже сумно). Чого мені ще треба? Ха! Побачити їх. Я хочу на них подивитися. Людина може прочитати про ті ж таки Тауерни, приміром, купу літератури. Вона знатиме, що це гори, знатиме, де вони знаходяться, знатиме їхню висоту. Але вона все одно залишатиметься невігласом. Аби взнати, які вони насправді, треба їх побачити на власні очі. Помацати їх. Треба мати можливість… (Не знає, як закінчити фразу.) Якщо ні, людина залишається невігласом, Пако.

Пако. Ти вже почав.

Крісто. Що ти маєш на увазі?

Пако. Було б дивно, якби сьогодні вранці ти не намолов якихось дурниць. Якщо ти тільки те й знатимеш, що читати, то ніколи не змінишся. (Підходить до Крісто й простягає йому якийсь конверт). Тримай. Можеш помацати все, що захочеш. Можливо, ти знайдеш тут і ті свої Тауерни. Принаймні Іспанія тут є напевне.

Крісто (з великою цікавістю бере конверт). Що це? Поштові марки?

Пако. Так. Це Фіто зібрав для тебе.

Крісто (захоплено розглядає марки). Неймовірно! Звідки він їх узяв? Поглянь-но — по-моєму це Африка. Так, Нігерія. Звідки він їх узяв?

Пако. Ти ж знаєш Фіто. І патланів. Вони скрізь мають друзів.

Крісто. А от і марка з Іспанії, ти мав рацію. Подивись, яке диво!

Пако (з приємністю спостерігає, як підбадьорився Крісто). Тобі подобається, еге ж! По-моєму, вони тобі подобаються більше за книжки.

Крісто (стенає плечима). Знаєш, що мені подобається? Світ, ось що мені подобається. Я маю на увазі, що є в світі… Але я не можу цього помацати… ні навіть подивитися… а ось тут чи в книжках я принаймні маю хоч щось. Днями я знайшов одну дивовижну книжку в свекра Росіти. І взяв її. Вона складається з висловлювань знаменитих людей. Читаю ці висловлювання, і що тобі сказати — це філософія цілого світу. Франції, Англії, Італії, Іспанії. Чудова книжка. І ці марки також чудові. Ти тримаєш у руці весь світ… і ним можна подорожувати… (Продовжує роздивлятися марки.)

Пако. У тебе їх, либонь, купа?

Крісто. Чого?

Пако. Марок. Либонь, велика купа.

Крісто. Ух! Повні коробки з-під черевиків. Спочатку я складав їх до альбому, а потім…

Пако. Ти, мабуть, сумуєш за поштамтом.

Крісто. Так. До тисяча дев’ятсот… (Згадує.)… вісімдесят четвертого… я мав… як же звали мого напарника? (Намагається пригадати, але марно.) Він був вірменином, чорт забирай! Крутиться на язиці! Чудовий хлопець! Так, вірменином! Не тримаються в моїй пам’яті імена… (Припиняє марні зусилля.) Ну, гаразд. Уяви, коли я вийшов на пенсію і пішов з поштамту, він був іще хлопчиськом. А проте пообіцяв, що відкладатиме мені всі рідкісні марки, і жодного разу не порушив обіцянки. Я щомісяця приходив до нього, ми пили каву; він давав мені купу марок. І всі вони були чудові. Шкода, що одного дня…

Пако. Він також вийшов на пенсію?

Крісто. Ні. Не прийшов. Він забагато курив. Бідолашний Сомоянян! (По паузі.) Сомоянян! Його звали Сомоянян! Він був вірменином.

Пако. Зрозуміло. (По паузі.) А на поштамті не залишився ще якийсь вірменин?

Крісто. Не знаю. Втім… зараз мене вже там ніхто не пам’ятає. До того ж, я певен, що ці нинішні нічого не тямлять у поштових марках. Це їх не цікавить. Уяви собі, зараз… (Його перериває телефонний дзвінок.) Ох, це не телефон, а якась напасть.

Пако. Стривай. (Іде до телефону, знімає слухавку.) Алло… передусім, «добридень», сеньйорито… Тепер так, сеньйорито. Ні, Фіто немає, він пішов зі своєю дівчиною. (Підморгує Крісто, він розважається.)… Що? Виходить, він має ще одну дівчину. (Продовжує розважатися, знову підморгує Крісто, хоча той не підтримує його гру.)… А ви блондинка чи брюнетка?… Ага. А коли знімаєте перуку? (До Крісто, потішений.) Ха! Вона смугаста!.. (По телефону.) А коли знімаєте останню перуку? Адже перуки колись закінчуються. Чи ні? (До Крісто.) Вона мене піддурила. Каже, що на той момент світло вже вимкнене. (В слухавку.) Твоя взяла, дівчинко. Вітаю… Фіто залагоджує формальності, пов’язані з від’їздом… Дід… Ні, не дідусь. Я не такий маленький… Так, але наше покоління не чекало, поки вимкнуть світло. (Сміється, потішений.)… Ха! Нічого не вдієш, дівчинко — ти припізнилася… Так, я перекажу, але як тебе звати?… Ольга? Яка? Ольга з пісні Магалді?… Що? Ти не знаєш цієї пісні? Послухай (Співає): «Не треба пісень сьогодні… Бо Ользі прийти несила… Бо