Пеппі Довгапанчоха в Південних морях - Астрід Ліндгрен

Анніка водила ложкою по тарілці, проте їй зовсім не хотілося каші.

— Ну чого я її маю їсти! — жалібним голосом мовила вона.

— Не кажи дурниць, — мовила Пеппі. — Адже ясно, що кашу тобі треба їсти. Бо як ти не їстимеш цієї смачної каші, то не виростеш і не матимеш сили. А як не виростеш і не матимеш сили, то не зможеш примушувати своїх дітей їсти смачну кашу. Ні, Анніко, це не діло. Якщо всі так думатимуть, як ти, серед кашоїдів у нашій країні почнеться страшне безладдя.

Томмі й Анніка нарешті з'їли таки по дві ложки каші. Пеппі співчутливо дивилася на них, гойдаючись на стільці.

— Вам би треба було побувати в морі, — сказала вона, — там ви швидко навчилися б, як треба їсти. Пам'ятаю, коли я ще була на татовому кораблі, стався такий випадок: Фрідольф, один з матросів, раптом з'їв уранці тільки сім тарілок каші. Тато мало не збожеволів з тривоги, що в нього такий поганий апетит. «Фрідольфе, голубе мій, — сказав він крізь сльози, — я боюся, що в тебе якась небезпечна хвороба. Найкраще, ти полеж у ліжку, поки відчуєш себе дужчим і почнеш їсти як усі люди. Я зайду й дам тобі трохи томізуючих ліків!»

— «Тонізуючих», а не «томізуючих», — поправила її Анніка.

— І Фрідольф пішов вилежуватися, — повела далі Пеппі, — бо він сам був наляканий і все думав, яка на нього недуга напала, що він зміг з'їсти тільки сім тарілок каші. Він пролежав до вечора, а тоді прийшов тато з томізуючими ліками. Вони були чорні, гіркі, але дуже томізували, що правда, то правда. Бо коли Фрідольф проковтнув першу ложку, з рота в нього бухнуло наче полум'я. Він так крикнув, що наша шхуна здригнулася від носа до корми, і той крик почули на кораблі, віддаленому від нас на п'ятдесят морських миль. Кок ще не встиг нанакрити стіл до сніданку, коли в їдальню примчав Фрідольф, аж виючи з голоду. Він гепнувся на стілець біля столу й заходився їсти кашу, але й після п'ятнадцятої тарілки не перестав вити з голоду. Та каші більше не було, і кок, не знайшовши іншої ради, почав щоразу, як тільки Фрідольф роззявить рота, кидати туди по холодній вареній картоплині. Проковтнувши картоплину, Фрідольф знов сердито гарчав, і кок розумів, що коли він не хоче сам попасти йому в зуби, то мусить далі кидати картоплини. На жаль, їх було тільки сто сімнадцять, і, кинувши Фрідольфові в рот останню картоплину, кок швидко прошмигнув у двері й замкнув їх. Ми всі стояли біля їдальні й дивилися на Фрідольфа у віконце. Він скиглив, неначе голодна дитина, і швидко вминав хлібницю. Потім з'їв тацю та п'ятнадцять тарілок і нарешті взявся до столу. Відламав усі чотири ніжки й заходився їсти, аж тріски полетіли з рота. Він сказав, що це спаржа, тільки трохи ликувата. Ще більше, видно, сподобалась йому стільниця, бо коли він узявся до неї, то сказав, що такого смачного бутерброда востаннє їв, як був ще малий. Тато переконався, що Фрідольф остаточно видужав від своєї виснажливої хвороби, зайшов до нього і сказав: «Фрідольфе, спробуй стриматися, за дві години буде обід і тобі дадуть печені з тушкованою бруквою». «Гаразд, капітане, — відповів Фрідольф і витер рота. — Але я маю одне прохання, — додав він і його очі спалахнули голодним блиском. — Дозвольте мені зразу ж і повечеряти».

Пеппі схилила набік голову й глянула на Томмі й Анніку та на їхні тарілки з недоїденою кашею.

— Отож я й кажу, що на морі вас покарали б за такий поганий апетит.

Тієї миті повз будинок Сетергренів проходив листоноша. Він побачив Пеппі у вікно й гукнув їй:

— Пеппі Довгапанчохо, тобі лист!

Пеппі так здивувалася, що мало не впала зі стільця.

— Лист? Мені? Лавжній сприст? Тобто я хотіла сказати справжній лист? Не повірю, поки не побачу його на власні очі.

Лист таки був справжній, з багатьма гарними марками.

— Прочитай його, Томмі, ти на це діло мастак, — попросила Пеппі,

І Томмі почав читати:

«Люба моя Пеппілотто! Коли ти отримаєш цього листа, то відразу йди в порт і поглянь, чи немає там «Стрибухи». Бо я надумав приїхати й забрати тебе сюди, на острів Химерію. Треба ж тобі побачити землю, де твій тато став таким могутнім королем. Тут дуже гарно і я певен, що тобі сподобається. Мої вірні підданці також дуже хочуть побачити принцесу Пеппілотту, про яку я їм стільки набалакав. Отже, справа вирішена. Ти мусиш приїхати — це моя королівська і батьківська воля. Ніжний привіт і багато побажань посилає тобі твій старий тато, король Єфраїм І Довгапанчоха, володар острова Химерії».

Коли Томмі скінчив читати, в кухні запала глибока тиша.

І ось одного чудового ранку «Стрибуха», з носа до корми прикрашена прапорцями і вимпелами, ввійшла в порт. Невеличкий містечковий духовий оркестр вишикувався на набережній і гучно заграв чудесний вітальний марш. Багато людей прийшло поглянути, як Пеппі зустрічатиме свого тата, короля Єфраїма І Довгапанчоху. Був там і фотограф; він приготував усе, щоб увічнити на знімку цю зустріч.

Пеппі з нетерпіння підскакувала на місці, і не встигли матроси ще як слід спустити трап, як вона і її тато кинулись назустріч одне одному, а натовп радісно загукав:

— Ура!

Капітан Довгапанчоха так зрадів, побачивши Пеппі, що підкинув її кілька разів високо вгору; але й Пеппі не менше зраділа і підкинула свого тата вгору ще більше разів. Не зрадів лише фотограф, бо не міг зробити гарного знімка; адже весь час то Пеппі, то її тато були високо вгорі.

Томмі й Анніка також прийшли привітати капітана Довгапанчоху — але які вони, сердешні, були бліді та кволі! Це ж вони вперше після хвороби вийшли надвір.

Звичайно, потім Пеппі поспішила на корабель привітатися з Фрідольфом та іншими матросами, своїми давніми друзями. Томмі й Анніка