Пеппі Довгапанчоха в Південних морях - Астрід Ліндгрен

Король Єфраїм довго не був на острові і занедбав державні справи, тому тепер почав володарювати з усієї сили. А тим часом малі химеряни несміливо наблизились до трону Пеппі. Хтозна-чому їм здалося, що біла шкіра краща за чорну. Тому, чим ближче вони підходили до Пеппі, Томмі й Анніки, тим більшої пошани сповнювались. До того ж, Пеппі була принцесою. Дійшовши до її трону, вони раптом упали навколішки й посхиляли голови до самої землі.

Пеппі швидко підвелася.

— Що я бачу! — мовила вона. — Ви також граєтесь у пошуковців? Стривайте, будемо гратися разом!

Вона стала навколішки й почала обнюхувати землю навколо себе.

— Здається, тут уже були інші пошуковці, — за хвилину мовила вона. — Я певна, що тут не знайдеш навіть найменшої шпильки.

Пеппі знов сіла на трон. І не встигла вона вмоститися на ньому, як усі діти знов посхилялися до землі.

— Ви щось загубили? — стурбувалася Пеппі. — Але ж тут нічого немає, годі вам шукати, встаньте!

На щастя, капітан Довгапанчоха вже стільки прожив на острові, що химеряни трохи навчилися його мови. Звичайно, вони не знали, що означають такі слова, як «рекомендований лист» чи «генерал-майор», але багато-що добре розуміли. Діти навіть знали найпоширеніші вислови, такі, як «дам прочуханки», «намну вуха» тощо. Один хлопчик, на ім'я Момо, вмів досить добре говорити по-шведському, бо любив гратися поблизу того місця, де стояли хижі корабельної команди, і чув, як розмовляли між собою матроси. І ще одна дівчинка, яка звалася Моаною, пробувала розмовляти по-шведському.

І от Момо заходився пояснювати Пеппі, чого вони їй кланяються.

— Ти дужа, гарна біла принцеса, — сказав він.

— Яка там дужа, гарна біла принцеса! — заперечила Пеппі. — Я просто Пеппі Довгапанчоха, і мені вже набридло сидіти на троні.

Вона зіскочила на землю, і король Єфраїм також підвівся, бо саме закінчив володарювати.

Сонце, червоне, мов розпечена куля, занурилось у воду, і на небі засяяли яскраві зірки. Химеряни розіклали на майдані велике багаття.

Король Єфраїм, Пеппі, Томмі, Анніка і вся команда посідали на зелену траву й почали дивитися, як химеряни танцюють навколо багаття. Глухі удари барабана, дивовижні танці, незвичайні пахощі безлічі невідомих квіток із джунглів, усіяне зорями небо — все це навівало на Томмі й Анніку якийсь чудний настрій. А ще до них долинав вічний гомін морського прибою, наче могутній акомпанемент до танців і гупання барабанів.

— Я думаю, що це дуже гарний острів, — сказав Томмі, коли діти вже полягали у свої ліжка в хижі під кокосовою пальмою.

— Я теж так думаю, — погодилась Анніка. — А ти, Пеппі?

Пеппі якийсь час лежала мовчки, поклавши, як звичайно, ноги на подушку. Потім замріяно сказала.

— Слухайте, як гомонить прибій.

Другого дня Пеппі, Томмі й Анніка вийшли з своєї хижі дуже рано. Та ще раніше прокинулися малі химеряни. Вони вже сиділи напоготові під кокосовою пальмою і чекали, коли білі діти вийдуть гратися. Чекаючи, малі химеряни жваво розмовляли по-химерянському, а як вони сміялися, на чорних обличчях поблискували білі зуби.

Діти, на чолі з Пеппі, подалися на берег. Томмі й Анніка радісно застрибали, побачивши дрібний білий пісок, у який можна було загребтися, і синє звабливе море. Кораловий риф неподалік від берега відбивав хвилі, і вода перед ними була гладенька, мов дзеркало. Діти, і білі, й чорні, поскидали свої пов'язки і, сміючись та галасуючи, кинулись у воду.

Потім полягали на піску, і Пеппі, Томмі й Анніка одностайно визнали, що краще мати чорну шкіру, бо вона чудово вписується в білий пісок. Та коли Пеппі закопалася в пісок так, що видно було тільки її веснянкувате личко й дві руді кіски, вона теж чудово вписалася в нього. Діти посідали навколо неї і почали розмову.

— Розкажи нам, як живуть білі діти в країні білих дітей, — звернувся Момо до обличчя в піску.

— Всі білі діти дуже люблять таблицю вноження, — сказала Пеппі.

— Множення, — виправила її Анніка. — І я не сказала б, що ми її дуже любимо, — сумно додала вона.

— Білі діти люблять таблицю вноження, — вперто повторила Пеппі. — Просто місця собі не знаходять, коли якогось дня не дістануть хоч трохи таблиці вноження.

Їй важко було розповідати каліченою химерянською мовою, і вона перейшла на свою рідну мову.

— Коли хтось почує, що біла дитина плаче, то не питає чому, бо й так знає: або її не пустили до школи, або почалися канікули, або вчителька забула завдати додому приклад на таблицю вноження. А що там буває, коли починаються літні канікули, годі й описати. По всій країні стоїть такий плач і лемент, що важко витримати. Всі діти ходять заплакані, коли сторож замикає на літо шкільну браму. Вони сумно йдуть додому, співають жалібних пісень і аж схлипують, як згадують, що доведеться чекати кілька місяців, поки їм знов дадуть трохи таблиці вноження. Так, немає нічого сумнішого, як шкільні канікули, — закінчила Пеппі й глибоко зітхнула.

— Ох! — тільки й сказали Томмі й Анніка.

Момо не міг добре зрозуміти, що таке «таблиця вноження», й попросив, щоб йому докладніше пояснили її. Томмі почав був пояснювати, але Пеппі перебила його.

— Зараз зрозумієш, — сказала вона. — Це ось що: сім разів по сім дорівнює сто два. Втямив, га?

— І зовсім не сто два, — мовила Анніка.

— Звичайно, бо сім разів по сім буде сорок дев'ять, — додав Томмі.

— Ти забув, що ми тепер на острові Химерії, — сказала Пеппі. — А тут усе інакше, все росте буйніше, отже й сім разів по сім буде більше, ніж у нас.

— Ох! — тільки й сказали Томмі й Анніка.

Урок арифметики перебив