Пеппі Довгапанчоха в Південних морях - Астрід Ліндгрен
От і все. Пеппі знов засвітила світло.
— Чудесно, — мовила вона. — Тепер ми ніколи не виростемо, не матимемо мозолів та інших прикрощів. Хоч пілюлі лежали в шафі так довго, що хтозна, чи з них не вивітрилася чарівна сила. Але будемо сподіватися на краще.
І раптом Анніка щось згадала.
— Пеппі, — злякано мовила вона, — ти ж хотіла стати морською розбійницею, як виростеш!
— Ет, я й так можу нею стати, — відповіла Пеппі. — Можу стати маленькою розбійницею, що сіє навколо себе смерть і жах. — Пеппі хвилину подумала, потім додала: — Уявіть собі, що через багато років вулицею ітиме якась тітка, побачить, як ми вистрибуємо в садку, і, може, спитає тебе, Томмі: «Скільки тобі років, дитино?» А ти відповіси: «П'ятдесят три, якщо я не помилився».
Томмі весело засміявся.
— Вона, певне, подумає, що я дуже малий на свої роки.
— Так, — погодилася Пеппі. — Але ти зможеш їй сказати, що ти здавався більшим, як був менший.
Томмі й Анніка раптом згадали, що мама наказувала їм довго не сидіти.
— Нам треба вже йти додому, — сказав Томмі.
— Але завтра вранці ми знов прийдемо, — додала Анніка.
— Гаразд, — мовила Пеппі. — Ми почнемо будувати хатку зі снігу о восьмій годині.
Вона провела їх до хвіртки і помчала назад до вілли, аж заметляли руді кіски.
— Чуєш, Анніко, — сказав трохи згодом Томмі, коли вже почистив на ніч зуби, — чуєш, якби я не знав, що то пілюлі круть-верть, то заприсягся б, що то звичайний горох.
Анніка стояла в рожевій піжамі біля вікна й дивилася на віллу «Хованка».
— Глянь, я бачу Пеппі! — захоплено вигукнула вона.
Томмі також кинувся до вікна. Тепер, коли з дерев опало листя, можна було заглянути до кухні Пеппі.
Пеппі сиділа за столом, підперши голову руками. Вона замріяно дивилася на свічечку, що миготіла перед нею.
— Вона… вона, мабуть, тепер дуже самітна, — сказала Анніка тремтячим голосом. — О Томмі, як тільки настане ранок, ми відразу ж побіжимо до неї!
Діти якийсь час мовчки дивилися в зимову ніч. Над дахом вілли «Хованка» сяяли зорі. А всередині вілли була Пеппі. Вона повинна завжди там бути. Аж якось дивно було подумати про те, що роки спливатимуть, а Пеппі, Томмі й Анніка не ставатимуть більшими. Якщо, звичайно, пілюлі круть-верть не втратили своєї чарівної сили. Надходитимуть нові весни й літа, нові осені й зими, а вони все собі гратимуться. Ось і завтра вони збудують зі снігу хатку і кататимуться на лижах з гребеня вілли «Хованка» на кучугуру снігу, наче з гори. А коли настане весна, вони залазитимуть у дуплистий дуб, де росте лимонад, гратимуться в пошуковців, їздитимуть на коні Пеппі або, посідавши в кухні на ящику з дровами, розповідатимуть цікаві історії. Може, часом вони будуть навідуватись на острів Химерію. Так, дуже приємно було думати про те, що Пеппі завжди житиме у віллі «Хованка».
— Якщо вона гляне сюди, ми помахаємо їй рукою, — сказав Томмі.
Але Пеппі й далі замріяно дивилася на світло.
Потім загасила свічку.
КІНЕЦЬ
Оглавление У ПЕППІ КУПУЮТЬ ВІЛЛУ „ХОВАНКА“ ПЕППІ РОЗВАЖАЄ ТІТКУ ЛАУРУ ПЕППІ ЗНАХОДИТЬ БРУМА ПЕППІ ВЛАШТОВУЄ УРОК ЗАПИТАНЬ І ВІДПОВІДЕЙ ПЕППІ ОТРИМУЄ ЛИСТА ПЕППІ СІДАЄ НА КОРАБЕЛЬ ПЕППІ СХОДИТЬ НА БЕРЕГ ПЕППІ ДОМОВЛЯЄТЬСЯ З АКУЛОЮ ПЕППІ ДОМОВЛЯЄТЬСЯ З ДІКОМ І БАКОМ ПЕППІ ДРАЖНИТЬ ДЖІМА І БАКА ПЕППІ ПОКИДАЄ ОСТРІВ ХИМЕРІЮ ПЕППІ ДОВГАПАНЧОХА НЕ ХОЧЕ БУТИ ВЕЛИКОЮ
