Маленька Відьма та Кір - Олексій Надемлінський
— Якщо хочеш знати, то я анітрохи не розчарувалася, — відказала Маринка. — А ти… Може, ти й найрозумніший з усіх котів, але для мене ти всього-на-всього гарний і дурненький котик…
Вона показала йому язика, тоді не втрималася і припала щокою до його голови. Кіт невизначено нявкнув, проте опиратися не став. Хіба що промуркотів:
— От іще! Дівчачі ніжності… У тебе немає ніякої логіки — то розумний, то дурний… ти якось визначся, який я, але не забувай тренуватися.
І знову поринув у свій сон на підвіконні.
А Маринка взялася за домашнє завдання. Про всяк випадок подивилася поверх часу. Ніяких викликів до дошки на завтра не повинно бути, домашнє завдання ніхто з учителів теж перевіряти не збирався… Тоді навіщо напружуватися та готуватися до уроків?
Дівчинка швидко поскладала підручники, необхідні на завтра, у шкілький ранець. Обідати не хотілося — у школі сусіда по парті Володька Нечипорук поділився з нею гамбургером за те, що вона попередила його про питання, яке йому може поставити вчителька.
Володька не повірив, але про всяк випадок матеріал вивчив. А після того, як його викликали і він несподівано для всіх отримав дванадцять балів, — Володька на великій перерві збігав до найближчого «Макдональдсу» і притарабанив для Маринки аж три гамбургери — на заздрість всім дівчатам у класі… Маринка запропонувала поділити їх порівну, а Володька не відмовився. А ще вона попросила його не розповідати нікому про те, за що він приніс їй ці гамбургери. Володька слухняно закивав головою і навіть не огризнувся, коли хлопці заходилися дражнити їх нареченим і нареченою.
Маринці це все вже здавалося смішним. Тобто годину тому все це видавалося дуже важливим. Але це було годину тому…
А зараз все чомусь змінилося. Так, ніби на сонце набігла хмарка і у світі потемнішало. А чому?
…Вечеря була готова — ще з учора залишилося багато з того, чим можна їм утрьох повечеряти сьогодні. І навіть поснідати завтра… Що ще?
Кіт, вчитель тобто, як завжди — спить. І на оклики не відгукується. То що робити — почитати щось художнє, подивитися телевізор? А може, потренуватися?
Зненацька їй дуже захотілося, аби поруч з нею була мама. Адже вони за всіма своїми клопотами якось віддалилися одна від одної! Цікаво, як там вона?
Марина спробувала заглянути, що чекає на її маму в майбутньому. Може, цієї суботи вони знову кудись підуть? Вона поглянула поверх часу, але чомусь далеко заглянути не виходило — тільки хвилин на п’ять-сім уперед…
* * *
Маринчина мама вирвалася на своєму автомобілі з кілометрового затору. На душі стало легше. Вона втопила правою ногою педаль до кінця… машина слухняно понеслася швидше.
Жінка відчула, наче в неї за спиною затріпотіли крила. Як це добре — їхати вільною дорогою! А особливо тоді, коли тобі запропонували вигідний контракт про співпрацю, яка збільшить прибуток фірми настільки, що й подумати лячно…
…Перед нерегульованим перехрестям було вільно. І тут бадьорою мелодією обізвався мобільний телефон. Маринчина мама відволіклася всього лише на секунду, аби пересвідчитися, що їй телефонував офіс-менеджер…
Звідки взявся цей бензовоз справа? Жінка двома ногами вдарила по педалях гальм і зчеплення, а правою рукою рвонула ручне гальмо, а лівою рукою — вліво… Пізно — секунди якраз не вистачило… Удар прийшовся в найнебезпечнішу точку бензовоза…
Вибух!..
* * *
Таке можна дивитися, коли це відбувається в якомусь фільмі, але не з твоєю мамою!
* * *
Маринка ладна була збожеволіти, що вона щойно побачила.
— Мамо! — вирвалося в неї. А гіркі сльози самі собою ринули по щоках. Дівчинка озирнулася на кота. Той спав собі на підвіконні і навіть вухом не повів на її крик. І тут Маринка збагнула, що вона залишилася наодинці зі своєю страшною бідою. І ніхто у світі вже не допоможе ні їй, ні мамі…
Раптом з Мариною щось сталося. Кудись щезли сльози й відчай. Голова стала холодною. Мозок працював чітко — подумки лічила секунди. Так, вільна дорога…
Дзвінок офіс-менеджера. Бензовоз справа. Кіт міг би просто махнути хвостом, але не в цьому випадку…
Так, вільна дорога… Дзвінок офіс-менеджера. Бензовоз справа… Бензовоз справа. Дзвінок офіс-менеджера. Вільна дорога…
Стоп! Що може зупинити маму? Тільки те, що я смертельно захворіла… Або… Маринка склала два числа разом, щось від чогось швидко відняла і подумки стала лічити час… Потім підняла слухавку… набрала номер маминого офісу… Маринка знала, що мама не похвалить її за цей дзвінок. Вона не любила, коли до офісу телефонують з особистих питань: тому дівчинка і мала свій мобільний телефон ще в той час, коли її однолітки про нього і мріяти не могли.
— Доброго дня, тьотю Іро! Вибачте, але в мене мобільник остаточно сів, а мама просила їй зателефонувати, але я її номера не пам’ятаю — він же в пам’яті мобільника, який сів. Так що ви, будь ласка, зателефонуйте їй і скажіть, що в мене все гаразд, просто я до неї додзвонитися не можу… До речі, у вашої сіамської кішки вже народилися кошенята?
Слухаючи розповідь тітки Іри про кошенят її сіамської кішки Фіфи (більш безглуздої клички для кішки і придумати не можна!), Марина глянула поверх часу…
* * *
Маринчина мама вирвалася на своєму автомобілі з кілометрового затору. На душі стало легше… Вона втопила правою ногою педаль до кінця… машина слухняно понеслась швидше.
Жінка раптом відчула свободу. Як добре — їхати вільною дорогою! А особливо тоді, коли тобі запропонували вигідний контракт про співпрацю, який збільшить прибуток фірми настільки, що й подумати страшно!
…Перед нерегульованим перехрестям було начебто вільно. Звідки ти виник — бензовоз, та ще й справа? Гаразд, пригальмуємо — адже він великий і залізний, як жартують деякі водії… Маринчина мама загальмувала і поступилася дорогою бензовозу.
* * *
— Тьотю Іро, нам мама голову точно відірве, якщо дізнається, що я телефонувала з міського телефону, — ластівкою щебетала неймовірно втішена Маринка.
— А ти їй про це скажеш?
— Ні. А ви?
— Теж ні.
— А що мені робити: мама просила їй зателефонувати, а у мене мобільник сів?
— Господи, Маринко, зателефонуй їй з міського телефону — ти ж доросла дівчинка, могла б і сама здогадатися. А її номер телефону я зараз тобі скажу. Записуй, — порадила офіс-менеджер Іра.
— Дякую, тьотю Іро, — ввічливо відказала Марина і поклала слухавку. Потім сіла і
