Стюарт Маля – хлопчик-мишеня - Елвін Брукс Уайт

— Дуже добре, — погодилася пташечка. — На добраніч, Стюарте!

І легкими скоками: скік-скік, скік-скік! — пострибала геть.

— Доброї ночі, Марґало! — гукнув навздогін їй Стюарт. — Побачимося вранці!

Хлопчик-миш знову пірнув під ковдру.

— Яка ж вона гарненька пташечка! — прошепотів він, ніжно зітхаючи.

Коли перегодом до Стюарта завітала матуся, щоб гарненько вкутати крихітного синочка на ніч та помолитися разом із ним, той запитав її:

— Мамо, а як ти гадаєш: чи безпечно буде тій пташечці ночувати внизу у світлиці?

— Цілком безпечно, мій любий, — запевнила пані Маля.

— А як щодо того котяри Сніжка? — не заспокоювався Стюарт.

— Сніжок не зачепить пташечки, — сказала матуся. — Спи собі спокійно й викинь з голови усі ці тривоги!

Пані Маля відчинила кватирку й вимкнула світло.

Стюарт заплющив очі й полежав трохи поночі. Але щось йому наче муляло під боки — ніяк не спалося. Він крутився-вертівся, і так, і сяк, поки геть пожмакалося простирадло. Малий тільки й думав, що про ту пташечку, яка спала внизу, у вазоні бостонської папороті. А ще він думав про кота Сніжка та як палають поночі Сніжкові очі. Зрештою це стало нестерпно, й він підвівся, увімкнув світло. «Щось у моїй душі наче нашіптує: „Не довіряй котові!“ — промимрив він собі під ніс. — Як тут заснути, коли я знаю, що Марґало в небезпеці?!»

Відкинувши ковдри, Стюарт виліз зі свого ліжечка. Накинув на себе халатика, всунув ноги в капці. Узявши ліхтарика, а ще прихопивши лука й стрілу, він навшпиньках вийшов у коридор. Усі вже спали, скрізь у домі було темно. Стюарт навпомацки дійшов до східців, обережно, безшелесно, поволеньки спустився до світлиці, горло йому боліло, трохи паморочилася голова.

— Хоч я й хворий, — прошепотів він сам собі, — але мушу це зробити!

Все так само намагаючись не зчиняти шуму, підкрався ближче до лампи, що стояла біля книжкової полиці, й по шнуру видряпався на полицю. Тьмяний промінець світла від вуличного ліхтаря проникав у кімнату, і Стюарт невиразно бачив Марґало, що спала серед папороті, сховавши голівку під крило.

— Сон хай склепить твої очі, мир у серці твоїм! — прошепотів він, цитуючи якогось кіношного героя. Тоді сховався за свічником і став чекати, наслухаючи та пильнуючи. Десь із півгодини Стюарт не бачив нікого й не чув нічого, крім тихесенького шурхоту крил Марґало, коли та ворушилася уві сні. Годинник гучно вибив десяту вечора, і ще й не завмер останній його удар, як хлоп'я-мишеня укмітило двійко жовтих очей, що жаріли з-за дивана.

«Ага! — подумав Стюарт. — Схоже, мені таки заповідається якась роботка!» І потягнувся рукою до лука й стріли.

Жовті очі присунулися ближче. Стюартові зробилося страшно, але він був хоробрим мишеням, хоч і горло боліло. Він поклав стрілу на тятиву й став вичікувати. А Сніжок обережно підкрався до книжкової полиці, безшумно видерся на крісло, звідки легко доскочити до вазона бостонської папороті, де спала Марґало. Тоді кіт пригнувся, наготувавшись до стрибка. Хвіст його сіпався туди-сюди, а очі жаріли ще дужче. Стюарт вирішив: пора втрутитись! Він вийшов із-за свічника, став на коліно й натягнув тятиву, цілячись у ліве Сніжкове вухо, бо це було ближче, а праве — далі.

«З усього, що я досі робив, цей мій учинок буде найкращий», — подумав Стюарт. І пустив стрілу просто в котове вухо.

Від болю та переляку Сніжок занявчав, а тоді скочив на підлогу й дав драла до кухні.

— Пряме влучання! — мовив Стюарт. — Хвалити Бога! Ну що ж, зробив діло — спи собі сміло.

І послав повітряний цілунок пташині, що так і не прокинулася.

Минуло лише кілька хвилин — і стомлене маленьке мишеня залізло у своє ліжечко. Стомлене, але готове нарешті заснути.

Пташечці Марґало так сподобалося в будиночку Малят, що вона передумала повертатися в поля, вирішивши пожити якийсь час тут. Вони зі Стюартом швидко подружили. Минали день за днем, і Стюартові здавалося, що Марґало стає все гарніша й гарніша. Він сподівався, що вона його ніколи не покине.

Одного чудового дня, коли Стюарт уже встиг забути, що хворів бронхітом, він узяв свої нові ковзани, надягнув лижні штанці й подався на вулицю: чи де не знайде ковзанки з рівним льодком? Але далеко він не забіг. Тільки виткнувся на вулицю — і побачив ірландського тер'єра. Що діяти? Де заховатись? І хлопчик-миш видерся по залізній хвіртці та й стрибнув у сміттєвий контейнер, а там принишк у хащах викинутої селери.

А поки він там сидів, щоб перечекати пса, під'їхала вантажівка з Департаменту санітарії, і двоє сміттярів дужими руками підняли контейнер. Стюарт відчув: щось його піднесло високо у повітря! Визирнув за край і переконався: за мить контейнер із ним і всім, що туди зсипано, вивернуть у кузов великої вантажівки.

«Якщо вискочу зараз, то запевне вб'юсь!» — помислив Стюарт. То й сховався знов у контейнер і став чекати.

Сміттярі закинули контейнера в кузов, аж гупнуло, а там інший чолов'яга схопив його, перевернув і витрусив увесь вміст. Стюарт ударився голівкою й опинився під товстою верствою мокрого, слизького сміття. Зусібіч його тисло сміття, душачи ще й сильним смородом. Сміття, скрізь довкола сміття: над і під ним, і з усіх боків! І що там тільки не перемішалося! Штанці Стюартові були вже вимащені тухлими яйцями, шапочка — маслом, сорочка — підливою; помаранчева м'якоть набилася йому в вушко, а талію оповила бананова шкірка.

Все ще міцно стискаючи ковзани, Стюарт спробував видряпатися на верх сміттєвої купи, але тут ні на що було спертись і ні за що зачепитись. Подерся на горбик кавової гущі, але біля вершини гуща посунулася під ним, і він з'їхав униз, гепнувшись у калюжу решток рисового пудингу.

— Бачу я, що виблюю швидше,