Стюарт Маля – хлопчик-мишеня - Елвін Брукс Уайт

Але він прагнув мерщій видертися на верх цієї купи сміття, побоюючись, що буде розчавлений, коли згори впаде вміст іще одного контейнера. Коли ж нарешті йому, стомленому й окутаному смородом, пощастило видряпатися на поверхню, він спостеріг, що вантажівка більше не збирає контейнерів, а швидко-швидко мчить, гуркочучи, кудись вулицею. Стюарт зиркнув, де знаходиться сонце.

— Їдемо на схід, — сказав сам собі. — І що б це могло означати?

Все так само він не міг зіскочити з кузова на землю: надто високо! Доводилося вичікувати…

Коли вантажівка доїхала до річки Іст-Ривер, яка слугує природною межею Нью-Йорка на сході і є досить брудною, але корисною річкою, водій повернув на пірс, задки підкотив до краю і, піднявши кузов, висипав усе сміття на спеціальну баржу, що стояла пришвартована внизу. Перевертом, поковзом полетів Стюарт униз разом з усією масою непотребу й так тяжко забився, що зомлів. Довго, майже годину, тихо відлежувався, мовби зовсім мертвий. Коли ж трохи очуняв, то роззирнувся надовкола й побачив саму тільки воду. Два буксирні катери тягли сміттєву баржу в широке море.

«Гope мені! — подумав Стюарт. — Це чи не найгірше, що може спіткати хоч би й кого. Либонь, це буде моя остання подорож на цьому світі…» Бо ж він добре знав: сміття відвезуть на двадцять миль від узбережжя й викинуть в Атлантичний океан. «І що я тут уже вдію? — безпорадно міркував він. — Мені тільки й лишається, що мужньо сидіти тут і прийняти смерть, як личить чоловікові. Але я бажав би померти не у вимащених яйцями штанях і не в зашмарованій маслом шапці, без підливи на сорочці й помаранчевої м'якоті у вусі, та ще щоб мене не підперізувала бананова шкірка…»

Від думки про смерть Стюарт зажурився, й думки його полинули до рідної домівки, до тата, мами, старшого брата, до пташечки Марґало й кота Сніжка… Адже він любив їх усіх (крім Сніжка). А яке ж то було приємне місце — рідний дім, особливо рано вранці, коли сіре світло світанку ще ледь сочиться крізь штори, й потім, коли всі починають прокидатися та ворушитись!.. Очі наповнилися слізьми, коли він усвідомив: це ж йому більш ніколи не побачити нікого з них і нічого цього… Він нищечком ридав собі, коли це чийсь тонесенький голосочок прошепотів у нього за спиною:

— Стюарте!

Мишоподібний хлопчик озирнувся, і дарма, що очі його були повні сліз, розгледів Марґало, яка сиділа на головці брюссельської капусти.

— Марґало! — вигукнув Стюарт. — Де ти тут узялася?

— Ну, — пояснила пташинка, — я, бачиш, дивилася у вікно сьогодні вранці, коли ти вийшов із будинку, й так сталося, що я спостерегла, як тебе закинули у сміттєву машину. То я вилетіла у кватирку й подалася слідом за машиною, думаючи, що тобі, можливо, знадобиться моя допомога.

— Я такий радий бачити тебе, як ніколи не радів нікому іншому! — признався Стюарт. — Але… як же ти мені допоможеш?

— Ну, якщо ти вхопишся за мої лапки, — пояснила Марґало, — то я могла б перенести тебе на берег. Принаймні варто спробувати. Яка в тебе вага?

— Дев'яносто дев'ять грамів, — сказав Стюарт.

— Це з одягом? — уточнила Марґало.

— Авжеж, — скромно підтвердив він.

— Тоді я певна, що зможу перенести тебе.

— А як у мене запаморочиться голова?

— Не дивися вниз, то й не запаморочиться, — порадила пташечка.

— А коли мене занудить?

— І як це тебе досі ще не занудило, серед усього цього смороду? — здивувалася Марґало. — Але смерть гірша за все, навіть за блювоту.

— Що правда, то правда, — погодився Стюарт.

— Тоді хапайся за мої лапки! Рушаймо негайно!

Стюарт запхнув ковзани за пазуху обережно ступив на пучок салати й міцно вчепився за лапки Марґало.

— Я готовий! — вигукнув він.

Пташинка змахнула крильцями і здійнялася в небо, несучи Стюарта. Разом вони полетіли понад океаном, прямуючи додому.

— Пхе! — пропищала Марґало, коли вони вже були високо у повітрі. — Ну й тхне ж від тебе, Стюарте!

— Та знаю, — понуро відгукнувся він. — Сподіваюся тільки, що тобі не стало зле від цього.

— Я ледве дихаю, — призналася пташечка. — І моє серденько так калатає в грудях! Чи не міг би ти що-небудь викинути, аби зробитися легшим?

— Ну, можу викинути оці ось ковзани, — відповів Стюарт.

— Боженьку мій! — вигукнула пташечка. — А я й не знала, що в тебе ще й ковзани за пазухою. Мерщій викинь оті важкеленні ковзани, а то ми обоє впадемо в океан та й загинемо.

Стюарт кинув ковзани додолу й провів їх поглядом, як вони падали, падали, аж поки зникли в сивих хвилях унизу.

— Так воно ліпше, — мовила Марґало. — Тепер мені стало набагато легше. Я вже бачу вежі й димарі Нью-Йорка!

Минуло лише п'ятнадцять хвилин, і вони влетіли у відчинену кватирку світлиці рідного будинку Малят, а приземлилися на бостонську папороть. Пані Маля, яка, завваживши, що Марґало десь полетіла, була спеціально лишила відчинену кватирку, дуже зраділа, що обоє вони повернулись, бо вже починала непокоїтись. Почувши, що сталося та як вона мало не втратила любого свого крихітку-синочка, пані Маля взяла Стюарта на руки і, дарма, що його одежа неприємно тхнула, поцілувала його. А тоді послала його до ванної викупатись, а Джорджа погнала зі Стюартовими лахами до хімчистки.

— І як воно там, в Атлантичному океані? — поцікавився пан Маля, що ніколи не бував далеко від домівки.

То Стюарт і Марґало й розповіли йому про океан: і про сиві хвилі з білими гребенями, і про чайок у небі, й про бакени, про кораблі та катери, та про вітер, як він свистить у вухах… Пан Маля зітхнув і сказав, що одного чудового дня він таки відірветься від справ на тиждень, аби поїхати й побачити всі ці чудові речі.