Стюарт Маля – хлопчик-мишеня - Елвін Брукс Уайт

Кіт Сніжок любив ніч дужче, ніж день. Чи не тому, що нічна пітьма була більше до вподоби його очам? Але моя думка щодо цього питання буде така, що ночами в Нью-Йорку відбувається стільки всяких подій, безумовно вартих котячої уваги!

Сніжок водив дружбу з кількома сусідськими котами й кицьками. Декотрі з них були домашні коти, інші мешкали в різних крамницях. Він знався з мальтійцем із «А amp; Р», з білим перським котом із сусідського багатоквартирного будинку, з пістрявою кицею із магазину делікатесів, з тигровим котом із підвалу найближчої бібліотеки, а ще — із прекрасною юною ангорською кицькою, що втекла з клітки в зоокрамниці, котра на Третій авеню, й зажила своїм власним вільним життям у майстерні в куточку невеликого парку недалеко від Стюартової оселі.

Одного чудового весняного вечора Сніжок подався перевідати Ангору в її рідному парку. Була вже пізня година, коли він рушив звідтіля додому, але ніч була така чудова, що Ангора сказала: «Пройдуся з тобою трохи, заради товариства!» Дійшовши до будинку пана Маляти, обоє котів посідали під високою виноградною лозою, яка плелася-вилася по тій стіні, де була Джорджева спальня. Ця виноградна лоза була корисна для Сніжка, бо він міг навіть глупої ночі подертися по ній і залізти в будинок через відчинене Джорджеве вікно. І Сніжок почав розповідати своїй подружці про Марґало й Стюарта.

— Отакої! — вигукнула Ангора. — Ти хочеш сказати, що живеш в одному будинку поруч із пташкою та мишею і не смієш їх навіть зачепити?

— Оце таке моє становище, — сумно пронявчав Сніжок. — Але що я можу тут удіяти? Зваж на те, що Стюарт — член родини, а пташка — постійний їхній гість, як і я.

— Ну знаєш, — мовила Сніжкова подружка, — я тільки можу сказати тобі, що ти занадто вже стриманий кіт!

— Безперечно, — погодився Сніжок. — Утім, іноді мені здається, що моя занадто велика стриманість мені ж на користь. Одначе останнім часом я жахливо нервую та журюся, і це, либонь, через те, що я ніколи не дозволяю собі розкоші природної котячої поведінки!

Коти розмовляли все голосніше, і вони так захопилися балачкою, що й не розчули тихого шелесту в листі виноградної лози над ними. А то заворушився сизий голуб: він там спав собі, а жвава котяча бесіда його розбуркала, й він почав прислухатися. «Здається, там у них цікава розмова, — подумав собі голуб. — Краще я нишком послухаю, то, може, щось і довідаюсь?»

— Послухай-но, — сказала Ангора Сніжкові (а голуб усе те чув). — Я припускаю, що кіт може мати якісь зобов'язання стосовно своїх господарів та що за цих обставин ти б учинив хибно, якби з'їв Марґало. Ну, а як щодо мене? Я ж не член твоєї родини, то ніщо й не забороняє мені з'їсти ту пташечку, чи не так?

— Принаймні я не знаходжу поки-що заперечень, — відповів Сніжок.

— То зараз я й поживлюся нею! — сказала Ангора і вже й подерлася на виноградну лозу, голуб на цей момент уже зовсім прочумався і був ладен полетіти геть від котячої небезпеки, але розмова внизу ще не скінчилася.

— Хвилинку! — голосніше нявкнув Сніжок. — Не поспішай так дуже. Я вважаю, що тобі краще буде піти на це діло не цієї ночі.

— Чом би й ні? — запитала кицька.

— Ну, по-перше, такого не передбачено, щоб ти заходила до нашої оселі. Це було б незаконне вторгнення, і ти могла б потрапити в халепу.

— Ні в яку халепу я не втраплю! — відказала Ангора.

— Будь ласкава, зачекай до завтрашньої ночі! — твердо вів своєї Сніжок. — Пан і пані Малята планують завтра ввечері вихід у місто, отож буде менше небезпеки для тебе. Я пропоную тобі зачекати, для твого ж блага.

— Ну, то гаразд, — погодилася пухнаста гостя. — Я підвечеряла й можу не поспішати. Тільки скажи мені, де знайти ту пташку, коли я потраплю в будинок.

— Все дуже просто, — сказав Сніжок. — Видираєшся по цій лозі, залазиш у Джорджеву кімнату через відчинене вікно, а тоді біжиш униз по східцях до світлиці: там ця пташечка спить у бостонській папороті на книжковій полиці.

— Справді легко, — погодилася Ангора, ласо облизуючись. — Яв боргу перед вами, пане!

«Ох, усе та сама котяча пісня!» — прошепотів голуб собі під ніс і хутко полетів геть — аби знайти шматочок білого паперу й олівця. А Сніжок, побажавши своїй подружці доброї ночі, видерся нагору по виноградній лозі й пішов спати.

Вранці Марґало прокинулась, а перед її дзьобиком, на листку папороті, біліє записка! Пташечка прочитала:

БЕРЕЖИСЬ ЧУЖОГО КОТА. ВІН ПРИЙДЕ ВНОЧІ.

І підпис:

ДОБРОЗИЧЛИВЕЦЬ.

Цілий день вона ховала записку під крилом і все гадала, що ж їй діяти. Але так і не зважилася показати записку хоч би й кому — навіть Стюартові. Така була налякана, що не могла й їсти.

— Що ж мені робити? — знай повторяла вона нишком.

Зрештою надвечір Марґало підбігла підстрибом до відчиненого вікна і, так і не сказавши нікому нічого, полетіла геть. Була весна, то пташечка попрямувала на північ, летючи швидко-швидко, як тільки могла, бо щось у груденятах підказувало їй, що всяка пташина має летіти на північ, коли землю розбудить весна.

Цілих три дні всі нишпорили по будинку, шукаючи Марґало, але так жодного від неї сліду й не знайшли