Стюарт Маля – хлопчик-мишеня - Елвін Брукс Уайт

Але це було ще не все. Річ у тім, що ось цей страж порядку був не тільки огрядним, тілистим чолов'ягою, а він ще й добряче попоїв допіру, тож і здійняв він своїм падінням величезну хвилю. Із крутим вигином та ще й із пінявим гребенем, ринула та хвиля — справжній вал! — від берега на простір широкого плеса, перевертаючи й затоплюючи дрібні човники. І всі господарі вітрильників, що саме пливли озером, загорлали від захвату й переживання за долю своїх плавзасобів.

Коли Стюарт уздрів, що на нього мчить водяна гора, він кинувся до снастей, але було вже запізно. Вал із гуркотом упав на «Осу», вода підхопила хлоп'я-мишеня і змила за борт. Усі глядачі подумали, що тут Стюартові й кінець. Але малюк зовсім не збирався тонути! Він завзято забив по воді всіма своїми кінцівками та ще й хвостом. Хвилину чи там дві похлюпався і видерся на борт шхуни, мокрий і змерзлий, але нітрішечки не ушкоджений. Ось він зайняв своє місце за штурвалом і почув, як люди вітають його, вигукуючи: «Давай-давай, Стюарте! Давай, мишо!» Стюарт роззирнувся довкола й побачив, що хвиля перекинула й «Ліліан Б. Вомрат», але шлюп ізнову набув правильного положення й поплинув далі по курсу зовсім поруч. І так «парочкою», майже борт у борт, обидва кораблики й досягли північного кінця озера. Тут Стюарт розвернув «Осу» на сто вісімдесят градусів, але й Лерой виконав зі своєю «Ліліан» такий самий маневр своєю паличкою, і обидва суденця попливли назад, до фінішу «Перегони ще зовсім не скінчилися», — подумав Стюарт.

Але попереду на нього чекала ще одна прикрість. Маленький шкіпер зиркнув на барометр у кабіні «Оси»: він різко падав! Лишенько! У морі це могло означати лиш одне — зміну погоди на гірше. І справді: ось чорна хмара насунула на сонце й закрила його, кинувши на землю похмуру тінь. Стюартові в його мокрій одежі стало зимно, він затремтів. Спробував укутати шию коміром своєї тільняшки, а тоді, укмітивши господаря «Оси» в юрбі на березі, помахав йому безкозиркою та гукнув:

— Кепська погода попереду, пане! Вітер міняється на зюйд-вест,[3] море хвилюється, барометр падає.

— Ти не зважай на негоду! — крикнув йому власник шхуни. — Гляди не вріжся в плавуче сміття прямо по курсу!

Стюарт напружив зір, углядаючись у близьку бурю, але так і не побачив нічого, крім сірих хвиль із білими баранцями. Все довкола здавалося тепер холодним і лиховісним. Тоді маленький шкіпер озирнувся назад: суперницький шлюп, розтинаючи хвилю носом, був уже зовсім близько — от-от наздожене «Осу»!

— Обережно, Стюарте! Дивися, куди пливеш!

Шкіпер-мишеня знову напружив зір і зненацька, справді прямо по курсу «Оси», уздрів на поверхні озера величезного паперового пакета. Пакет був порожній і широкий — от ніби яка печера роззявила свою пащеку. Стюарт крутонув штурвал, але було вже пізно: «Оса» своїм бушпритом увігналася, із жахливим звуком «шууурх!» — просто в пакет і зупинилась, безсило хляпаючи вітрилами. А наступної миті Стюарт почув, як затріщала корма від удару ззаду як здригнувся весь кораблик, і побачив: своїм носом «Ліліан» рве йому снасті!

— Зіткнення! — загорлала юрба на берегах.

Мить — і два кораблики безнадійно заплуталися. Хлопчаки на берегах верещали й стрибали. А в паперовому пакеті з'явилася тим часом дірка, й він почав наповнюватися водою.

«Оса» не могла й ворухнутися, бо застрягла в пакеті. І «Ліліан Б. Вомрат» ні туди, ні сюди — бо ніс її заплутався в снастях «Оси».

У відчаї Стюарт замахав руками, а тоді метнувся на ніс і вистрелив зі своєї гармати. Тільки потім розчув, крізь ревище публіки, голос власника «Оси» — той викрикував Стюартові вказівки, що слід зробити.

— Стюарте! Стюарте! Опусти клівер![4] Опусти стаксель![5]

Крихітний шкіпер метнувся до фалів,[6] і клівер зі стакселем опали донизу, згортаючись м'якими складками.

— Поріж папір, поскидай за борт! — ревнув хазяїн.

Стюарт вихопив свого кишенькового ножика і доти штрикав-краяв розмоклий папір, аж доки очистив палубу.

— А зараз потягни фок[7] і дай шхуні повний хід! — наказав господар «Оси».

Стюарт учепився в фоковий гік[8] і потягнув з усієї своєї мишачої силоньки. Мало-помалу шхуна почала слухатись і набирати хід. Коли «Оса» накренилась і вітрилами набрала вітру, снасті її корми зісковзнули з носа «Ліліан», й ось вона, вивільнившись, рвонула у південному напрямі. З берегів долинули вигуки: «Ура! Молодець!» Стюарт кинувся до штурвала й відгукнувся своїм: «Ура!» А тоді озирнувся. Яка радість! «Ліліан» зійшла з південного курсу й рухалася впоперек озера.

Рівненько, як по шнурочку, мчала керована Стюартом «Оса». Перетнувши фінішну лінію, шкіпер-миш пришвартував її під муром. Хтось із захоплених глядачів пересадив його на берег, і всі так-то вже хвалили хлоп'я-мишеня за його чудовий моряцький вишкіл та відвагу. А найдужче радів господар «Оси», сказавши, що це — найщасливіший день у його житті. Й відрекомендувався Стюартові: поза модельним спортом він є доктор Пол Карей, хірург-дантист. І додав, що моделі кораблів — його хобі та що відтепер він залюбки дозволятиме Стюартові будь-коли плавати на його шхуні. І всяк хотів потиснути хлопчикові-мишеняті руку — всяк, за винятком хіба-що полісмена: мокрий як хлющ, той був надто сприкрений, аби ще ручкатися з мишеням.

Коли того вечора Стюарт повернувся додому, Джордж