Сто років тому вперед - Кір Буличів
— Ну-ну, — озвався Герман. — І як тут сонце, гаряче?
— Думаєш, вигадую? Аж ніяк. Слухай далі, що було. Спустився цей чоловік до моря, я вже за ним дивлюся, очей не зводжу. Нагнувся до води, і тої ж миті — ні, ти не повіриш! — на воді погойдується човен, досить великий, сам знаєш — амфібія.
— Не вірю, — сказав Герман. — Але ти все одно розповідай. Виходить у тебе це красиво.
— Ні, ми зараз до нього підемо, я й сам збирався, і про все дізнаємося.
— Добре. І все-таки признайся, що вигадав усю цю історію для того, аби виправдатися, що проспав, поки твій сусід нам своїм наметом панораму каширував.
— Присягаю чим завгодно, ні слова брехні! — обурився Вася. — От і зараз, коли ми купатися йшли, я звернув увагу — сидить між двома роботами і щось їм вичитує.
— Та ти подивися краще: де твій сусід, де його роботи?
Справді-бо, на пагорбі нікого не було. І хоч до нього було досить далеко — метрів із триста, все одно, якби на ньому був бодай один чоловік або робот, помітити його було б неважко.
— Напевно, в намет пішли, — сказав Вася.
— Так. — Герман зупинився посеред розставленого роботами кінообладнання й задумався. — Все-таки доведеться йти до сусіда і попрохати його посунутись. Я гадаю, що з нашою допомогою він упорається за десять хвилин. Хто піде зі мною?
З Германом захотіли йти всі. Хоч із Васі й сміялися, але будь-яка загадка приваблює людей. Герман узяв із собою Васю й Алісу. Вони швидко минули балочку між двома наметами й піднялися на пагорбок.
Двері до намету були розчинені, і перед ними стояла відкрита валіза. Було тихо, й тільки вітрець із моря шурхотів но стінці намету.
— Здрастуйте! — гучно привітався Герман. — Є тут хто живий?
Ніхто не відгукнувся.
Герман заглянув до намету. Намет був порожній.
— Куди він міг подітися?
— Я б побачив, — мовив Вася. — Я з моря в цей бік поглядав. І човен на місці.
Обійшли намет. За ним теж було порожньо. Рівний майданчик. Тільки складаний стільчик і поряд з ним книжка.
— Ну от, — пробурчав Герман, — тепер доведеться чекати, а тим часом сонце зайде! Куди ж він міг піти?
Аліса зазирнула у валізку. Вона все одно була відкрита. У валізці, хоч як дивно, лежали іграшки. Іграшковий письмовий столик, іграшкові каструлі й тарілки, іграшкові книжки і навіть іграшковий батискаф. Аліса простягла руку, щоб узяти книжечку меншу за ніготь на мізинці, та раптом сталася дивна річ: тільки-но її рука потрапила всередину валізи, вона почала зменшуватися. Аліса відсмикнула руку. Рука стала такою ж, як досі. Дуже цікаво! Аліса знову засунула руку всередину і потримала її трохи. Рука на очах стискалася, стискалася, поки не зробилася меншою, ніж у ляльки.
— Та-ак, — сказав Герман у неї за спиною. — Вийми-но руку звідти. Мені це вже не подобається.
Герман хутко засунув руку в валізу, витяг звідти першу-ліпшу річ, і всі побачили, як вона на очах обернулася в тепле пальто.
— Я мав рацію, — озвався Вася. — Він їх усіх діставав звідси.
— Більше нічого не чіпати, — сказав Герман. — Усе-таки не наші речі.
Він кинув пальто назад у валізу, і воно досить швидко зібгалося до розмірів лялькового одягу.
— Дивіться, — вигукнула Аліса, — кишеня ворушиться!
Вона казала правду. Внутрішня кишеня валізи здригалася, наче в неї попали велика муха або жук і хотіли звільнитися.
Герман, щоб рука його не встигла зменшитися, відстебнув кишеню й швидко витягнув долоню назовні, зачекав, поки вона знову стане нормального розміру, і знову запустив руку в кишеню.
— Все правильно, — сказав він, ставлячи обережно на землю іграшкового чоловічка. — Ось і наш сусід. Тільки як це він примудрився залізти в валізу, цього мені не збагнути. Нехай сам розкаже.
Він іще не встиг докінчити фрази, як іграшковий чоловік почав рости, аж поки переріс Алісу і виявився найнормальнішим повним чоловіком середнього зросту, з вусами і в старомодних окулярах.
— Спасибі, — подякував чоловік. — Могло так статися, що я б тут помер із голоду. Ви до мене?
— Авжеж. — Герман так здивувався буденному запитанню, що сказав, як і збирався сказати, коли йшов до сусідового намету. — У нас до вас велике прохання. Ми, розумієте, з кіностудії «Мосфільм-три», приїхали знімати натуру…
Тут Герман схаменувся, що говорить зовсім не те, і, перебивши самого себе, запитав:
— Як же ви там опинилися?
— А, ви про це? Якби я міг сам збагнути…
— Ви вмієте робити речі іграшковими? — спитала Аліса.
— Не зовсім так, дівчинко, не зовсім так. А ви сідайте, сідайте… Зрештою, нема на що. Розумієте, в цій валізі наявне поле, яке змінює субатомну структуру матерії. Коротше, все, що потрапить у це поле, зменшується в двадцять разів. Приблизно в двадцять. Точніше — в дев’ятнадцять нуль сімдесят п’ять раза. Це дослідна установка, плід діяльності нашого інституту за останні вісім років. До речі, я не відрекомендувався. Професор Шеїн.
— І не треба буде машин і транспорту, — сказав Вася, котрий уже все збагнув. — Обладнання для цілого міста уміститься в одній ракеті!
— Цілком правильно, юначе, — підтвердив
