Сто років тому вперед - Кір Буличів

З’явився другий робот. Він ішов повільно й поважно, і останні промені сонця вигравали в нього на тілі. Він ніс у руці палицю й тицяв нею в спину дідусеві — типовому діду, якого гнав поперед себе. Руки в діда були зв’язані за спиною, борода звисла на груди, але в роті нічого не було. Старий щось сердито бурмотів.

«Робот робота веде», — хотіла сказати Аліса, але стрималася. Адже старий був звичайнісіньким і добре зробленим роботом, хоч і з химерами, тому що був кінозіркою. Він, щоправда, погрожував Алісі палицею на бульварі, але, як згодом пояснив Герман, ніколи б її не вдарив. Просто в нього була така роль у кіно — сердитий дід.

— Ох, гріхи наші тяжкі! — бурмотів старий, залазячи в човен. — За що ж це така напасть — спіймали мене залізні люди-антихристи!

Тут він побачив Алісу й зовсім засмутився.

— А дитьо ж за що? Як же це виходить? Дитьо ж мале…

— Мовчати! — гаркнув робот. — Неслухів ми викидаємо за борт!

— Ой-ой-ой! — сказав дід і замовк.

Робот увімкнув двигун, і човен безшумно прокрався до виходу з бухти. Роботи вели його чимближче до скель — певно, боялись попастися на очі кіношникам. Тільки відійшовши од берега на чималу відстань, човен повернув у відкрите море. Роботи наказали полоненим лягти на дно, а самі подіставали з-під лавки широкі мексіканські капелюхи, наділи їх і здалеку скидалися на відпочивальників.

Тихенько шипів двигун, поплескували хвильки об пластиковий борт човна, й Алісі здалося, що з берега хтось кричить:

— Алісооо! Де ти?

Та, можливо, їй це тільки здалося.

Острів, до якого причалив човен із полоненими, був невеликий, кам’янистий, і, хоч лежав неподалік від берега, до нього рідко приставали човни. Нічого тут було дивитися. От колись, років двісті — триста тому, на острові жили контрабандисти і спорудили тут кам’яницю, певніше, хатку. Стріха її давно завалилася, але в ній можна було сховатися од вітру. Нещодавно тут працювали археологи. Вони нічого не знайшли, однак залишили після себе кілька ям і траншей, що перетинали центр острова.

На картах острів не був помічений — надто він малий і незначний, а для судноплавства він ніякої небезпеки не становив — у цей пустельний куточок Кримського узбережжя рідко заглядали судна.

Усього цього Аліса, звісно, не знала. Для неї острів був великою скелею, що виступала з води, скелею пустельною, без жодного деревця. Сонце вже зайшло, й острів був бузковий і похмурий.

Коли човен підійшов аж до берега, з руїн хатини вийшов робот, такий же великий та іржавий, як ті, що взяли в полон Алісу, і спустився до води.

— Здобич є? — спитав він.

— Одна велика людина й одна маленька, — відповів робот.

— Для початку непогано, — похвалив новий робот. — Я доповім шефові.

Він повернувся, рипнувши суглобами, і зник у руїнах, колишньому притулкові контрабандистів.

Робот вивів Алісу й старого на берег, вимкнув пульт керування. Другий розв’язав полоненим руки й витяг кляп із рота в Аліси.

— Хулігани якісь! — сказала Аліса, відсапавшись. — От зі мною ви впоралися, а як вам буде, коли люди візьмуться за вас усерйоз?

Роботи нібито не чули її. Вони стали по стойці «струнко», чекаючи, коли знову робот, що вийшов із руїн, підійде до них.

— Шеф дякує за службу, — повідомив він. Роботи в ногу потупцяли на місці й завмерли.

— Шеф не може зараз дивитися здобич. Він є заклопотаний.

Роботи знову потупцяли і знову завмерли.

— Можете відпочивати, — мовив тутешній робот. — Та тільки знати міру. Ясно?

— Так точно! — відповіли роботи хором, блимнули круглими очима й пішли, відразу забувши про полонених.

Старий усівся на ріденьку жовту траву й сказав:

— Воістину хулігани.

— Дідусю, — спитала його Аліса, котра зовсім забула про те, що він сам робот, — дідусю, ви коли-небудь бачили металевих роботів?

— Чогой-то, туди їх у колиску?

— Так, ви ж не знаєте.

Алісі доводилося бачити багатьох роботів, але ніколи — металевих. Виготовляти робота з металу непродуктивно. Він вийде важкий, дорогий і неміцний.

— Дідусю, треба подати знак на берег, — сказала Аліса. — Нехай приїдуть і нас виручать.

— Це діло, внучко, — зрадів дід. — Наші завсіди не сплять. Пам’ятаю як зараз, підіймаємося ми на сопку в Маньчжурії, попереду генерал Гурко на білому коні…

І старий пустився в марні спогади про події, про які він через те, що був виготовлений лише тиждень тому, пам’ятати нічого не міг.

— Дідусю, у вас вогню нема?

— Чого?

— Вогню. Запальнички, ліхтарика…

— Кремінь десь був і кресало…

Старий попорпався в кишенях сірого піджака, але нічого в них не знайшов.

— Мабуть, загубив.

На кам’янистій стежині з’явилося двоє пластикових роботів. Вони несли по великому каменю. Позаду рухався ще один металевий великий робот. Він наглядав за ними.

Роботи поклали камені на землю до купи брил, що вже лежали там.

— Чогой-то задумали, братця? — запитав старий.

— Зводимо укріплення, — відповів робот-наглядач. — Нуте, кваптеся, нижча расо!

Пластикові роботи поспішили назад.

— Це, либонь, ті, що раніше були у професора і пропали, — сказала