Сто років тому вперед - Кір Буличів

— Від кого це вони фортифікацію зводити задумали? — спитав старий. — Невже знову турка загрожує?

— Ні, вони, напевно, людей з берега бояться. Ходімо, знайдемо палицю, начепимо на неї вашого капелюха і будемо махати.

— Чого ж не помахати, — згодився старий. Але, як назло, на березі не було жодної палиці.

— Ходімо попід берегом, — запропонувала Аліса. — Пошукаємо.

— А отце, воно можна б… — сказав старий.

— Що? — спитала Аліса.

— Забув, туди-сюди, ранній склероз у мене, інсульту побоююся, — сумно мовив старий. — Берегтися треба, та все нема коли. Ага, згадав: адже можна отце… воно… те саме, щоб димовий сигнал подати, багаття розвести.

— Так у вас же вогню нема.

— Чого нема, того нема, — згодився дід.

Аліса з дідом поволеньки йшли берегом, шукаючи палицю. Зблизька було видно, що роботи чимало потрудилися на острові. Аж до води виходили неглибокі траншеї, обладнані брустверами, а в одному місці з-за бруствера, що був вище, стирчала колода, грубо розфарбована під старовинну гармату. Колода викликала в діда бурхливе захоплення.

— Диви-но, — забурмотів він, — диви-но, фузея, мортира далекого бою! З такої як торохнемо — жодного басурмана на версту довкола. Гармати, до б-о-о-о-ю-у-у! Картеччю праворуч!! Картеччю ліворуч!!!

— Вона ж дерев’яна, дідусю, — засміялась Аліса. — Це щоб обманювати. З неї ж стріляти не можна.

— Це правда, — згодився дід-кіноробот. — Ошукати хотіли. Кого?

— Вас, мабуть. А може, інших людей.

— Це мене ошукати? Мене? Та я їх наскрізь бачу! Від мене вони нікуди не сховаються, туди-сюди!

— Зачекайте, тихше, — сказала Аліса. — Стійте.

За гарматою двоє пластикових роботів через силу витягали з землі кам’яну брилу. Робот-наглядач підштовхував брилу ногою. Роботам було нелегко, в них навіть суглоби хрустіли.

— А-а, зрадники, перебіжчики! — прошипів старий. — Я їм зараз покажу!

— Хвилиночку.

Аліса присіла навпочіпки й дістала з сумки мієлофон. Вона витягла антену в бік роботів. «Може, вони й не зрадники, — думала вона. — Можливо, вони такі самі полонені, як і ми».

Слухати думки було дуже важко, тому що у вільне вухо влізали слова, що їх роботи, які оточували Алісу, вимовляли вголос.

— Я їм покажу! — шипів старий-кіноробот.

— Ну ж бо, наляж іще разок, — скрипів робот-наглядач.

— Тягни на себе, — пихтів перший пластиковий робот.

— Обережніше, зламаєш мені ногу, — сердився другий пластиковий робот.

І крізь ці слова пробивалися думки. Аліса впізнавала їх по голосах. Адже голоси думок були такими ж, як і справжні голоси.

«Я їм покажу! Я їм задам!» — думав дідусь-кіноробот, котрий завжди думав те, що й говорив, бо був надто простодушний.

«Ми переможемо, — думав робот-наглядач. — Де б мастильця дістати? Суглоби риплять… Ці недороботи навіть каменя зрушити не можуть. Треба б допомогти, та шкода енергію витрачати…»

«Чому ми тут? — думав перший із пластикових роботів. — Де професор? Час готувати вечерю».

«Ми не зобов’язані підкорятися роботам, — думав другий. — Мені ніхто не давав вказівок підкорятися роботам. Треба про це сказати».

Пластиковий робот відпустив камінь і спитав уголос:

— Хіба ми зобов’язані вам підкорятися?

— Мовчи! — відповів робот-наглядач. — Одного мого удару достатньо, щоб зламати твій череп. Хочеш, спробую?

— Ні, дякую, — відповів робот. — Я припускаю, що ви маєте рацію. Мене ніхто не бив по голові.

— Тоді беріть нарешті камінь і тягніть на бастіон. Роботи підкорилися і потягли важку брилу до моря.

«Все-таки тут щось негаразд, — думав далі пластиковий робот. — Без сумніву, тут якась помилка…»

Аліса сховала мієлофон назад у сумку. Все ясно. Пластикові роботи — такі ж полонені, як і вона. Це добре, бо на них можна сподіватися. Тільки які вони помічники? Адже насправді вони зовсім не пристосовані, щоб їх били по голові.

— Краса ж бо яка! — зітхнув раптом старий.

Аліса навіть здивувалася, що старий думає в такий момент про красу, хоч він мав слушність.

З берега за срібною смугою води виростала зубчаста стіна Кримських гір. Небо над ними було зелене й лілове — сонце скотилося за гори, але не пішло ще далеко й діставало промінням до поодиноких довгих хмар.

Перші вогні загорілися золотими цятками під гірськими зубцями і над краєм води, та ніяк не можна було розібрати, який із вогників — табір кіношників. Зате Аліса побачила, як у морі неподалік від острова ходять колами дельфіни.

— Ей, дельфіни, — крикнула Аліса, — скажіть нашим, що нас украли!

— Перестати кричати, а то в воду! — пролунав голос позаду.

Аліса помітила, що ззаду стоїть іржавий робот.

— Зараз я їм покажу! — гримнув він.

Робот пішов, але через хвилину повернувся з дивним пристосуванням у руках. Пристосування нагадувало старовинний лук. Робот поклав на дротяну тятиву саморобну товсту стрілу й вистрілив. Лук був зроблений абияк, і тому стріла полетіла вбік, зовсім вбік від дельфінів.

Тоді робот зробив поправку на неточність своєї зброї й вистрілив не в дельфінів, а в бік, тільки в протилежний. Цього разу стріла плюснулась у воду, не долетівши до дельфінів метрів із десять. Але дельфіни, певно, зрозуміли, що на острові — їхні вороги, й відразу ж зникли в морі, наче їх і не було.

Робот гордо поплескав по луку залізною долонею і промовив:

— Навіть з оцією примітивною зброєю ми розіб’ємо якого завгодно ворога. Головне не зброя, а вождь.

— А хто ваш вождь? — запитала Аліса.

— Ти, нікчемна рабине, — визвірився робот, — навіть не маєш права згадувати його ім’я.