Сто років тому вперед - Кір Буличів

На дідові були сірі короткі штани, внизу яких звисала брудна торочка, з-під штанів виглядали вовняні шкарпетки, обмотані мотузком. Мотузок спускався до щиколоток і був прив’язаний до чудернацьких капців, страх знайомих, але досі Аліса їх не зустрічала. Ой, та це ж постоли, як на картинці у книжці казок! Дідові плечі накривав сірий піджак із підкладеними на плечах ватними подушками, щоб плечі здавалися ширшими. І ще був солом’яний капелюх, та його Аліса помітила з самого початку.

— Він несучасний, — сказала Аліса тихо й сама злякалася свого відкриття.

Звісно ж, дід був зовсім несучасним. Він і говорив дивно, і зодягнений був незвичайно.

— Постривай-но, — мовила дівчина. — Ви де живете? — спитала вона в старого.

— Багато знатимеш… — почав дід. Потім задумався і додав: — Сам уже не знаю.

— Може, вас провести додому?

— Дім мій за високими горами та за глибокими морями, — сказав дід упевнено, ніби повторював знайому всім адресу. — Ти мені краще скажи, землю ви орете?

— Оремо, — відповіла дівчина.

— І плуги у вас є?

— Плугів уже нема. Автомати орють і все. інше роблять.

— Отож я так і думав. А рік зараз який?

— Дві тисячі вісімдесят дев’ятий.

— Це що, від різдва Христового?

— Від нашої ери, — сказала дівчина.

— А ви з якого року? — запитала Аліса. — Адже ви мандрівник у часі?

— От тобі, туди-сюди! — буркнув дід. — Мандрівник, кажеш? А ти краще мені скажи, як у вас із м’ясом? М’ясо почім?

— М’ясо? — Аліса не знала, що відповісти.

Але їй на допомогу прийшла дівчина.

— М’ясо в нас, дідусю, безкоштовне, — пояснила вона. — І решта продуктів теж.

— Брешеш, туди-сюди! Хтой це з доброго дива, так тобі телятко різатиме?

— Ви ще з Дореволющї? — наполягала Аліса. — А як ви опинились тут? На нашій машині часу?

— А от скажи мені, — пожвавився дід, — хто у вас найголовніший генерал?

— Нема в нас генералів.

— От і брешеш! Не може того бути, щоб без генерала… Боже мій, хто йде!

Доріжкою, припадаючи на сучкувату палицю, йшов другий дід, такий самісінький, як і перший, тільки капелюх на ньому був не солом’яний, а сукняний.

Аліса так здивувалася, що. сховалась за спину дівчини. І тут же з-за повороту вийшло ще троє дідів, двоє з палицями, один так, без палиці; двоє в солом’яних капелюхах, а один простоволосий, і борода в останнього діда була довша, ніж у інших.

Всі діди спроквола простували до лавки.

— Хвала тобі,господи! — сказав перший дід. — А то, туди-сюди, жодної живої душі не знайдеш!

— Це правда, — відповів один із нових дідів. — Це правда, що жодної живої душі, всі якісь фіглі-міглі з квасом.

І він посварився палицею на дівчину й Алісу. Це вони й були фіглі-міглі з квасом.

— У них тут дірка в минуле, — прошепотіла Аліса, — і вони з неї вилазять. Треба зупинити. Адже, можливо, їх сто тисяч.

— Оцих ось провчити б не завадило, палицею, палицею!

— Авжеж, туди-сюди! — заволав другий дід.

— Зараз ми їх! — крикнув третій. — Я сам у городових служив!

Ззаду вийшло ще троє дідів. Тікати було нікуди. Діди, щоправда, з місця не рухалися, але галасували щосили. Аліса міцно вхопилася за руку дівчини.

І в цей момент ударив гонг, і гучний голос сказав:

— Ну ж бо, Глібе, знеструм масовку. Такі не підійдуть.

За кущами щось зашипіло, і діди завмерли в тих позах, у яких їх застав гучний голос.

Із кущів вискочило кілька молодих хлопців. Потім вийшов давній знайомий Алісиного тата, оператор Герман Шатров. Лоб Шатрова затуляв довгий зелений козирок від сонця, і на грудях у нього висів мікрофон.

Не помічаючи дівчини з Алісою, Шатров насипався на своїх помічників.

— Як могло статися, — сердився він, — як могло статися, що вісім роботів з масовки пішли із знімального майданчика? Хто за це відповідає? А раптом один із них на машину б налетів? Або дитину б до смерті налякав? Ні, я так цього не залишу! Я сьогодні ж серйозно поговорю з конструкторами.

— Вони ж дослідні, Германе, — втрутився один із асистентів. — Їх тільки зараз розпакували, навіть перевірити не встигли. От вони й розповзлися по бульвару.

— Та хіба ж це справжні селяни початку двадцятого століття? На основі чого їх програмували?

Із кущів вийшов ще один чоловік. Був він огрядний і сумний.

— Геро, — мовив він, — любий, ми ж не самі придумали. Взяли дідів із романів першої половини минулого століття, туди-сюди.

— Що?

— Туди-сюди, кажу. Це я, поки з ними морочився, дідівських висловів нахапався. У них років сто п’ятдесят тому були обов’язково улюблені слова, незвичайні.

— Забирай своїх дідів. Придумаємо щось інше.

— А що ж мені з ними робити? Вони ж ні на що не годяться.

— Поміняєш блоки пам’яті на стандартні, і вийдуть непогані роботи-доглядальниці. Бігме, навіть цікаво. З бородами і запасом казок, туди-сюди.

— Ти що тут робиш? — спитав раптом Герман, помітивши Алісу. — І тут устигла?

— Ми дуже злякалися, — відповіла Аліса.

Вона хотіла показати дівчину, яка теж злякалася, але дівчина, виявляється, непомітно пішла.

— От, — занервував