З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

— О, — зітхнула я. — Мені це не здається пригодою.

— Ну, ніколи не знаєш, коли матимеш пригоди. Як на мене, те, що ти була сама — це велика пригода.

— Мабуть, — погодилася я. — А що з Семмі?

— Звичайно, Семмі може їхати з нами! Ми візьмемо все, що тобі потрібно.

Я думала про те, чи можу взяти зі собою велику коробку целофану.

Усе, що мені потрібно, мало вміститися в три сумки. Одну нестиме бабуся, разом зі своєю сумкою, і дві нестиму я. У мене не було ні валіз, ні сумок, лише наплічник. Тож бабуся сказала, щоб я взяла щось у кімнаті батьків. Бабуся була заклопотана, бо чомусь вирішила, що до нашого від’їзду треба прибрати будинок. Поки вона витирала столи на кухні, я піднялася сходами в кімнату батьків.

Якийсь час я стояла біля дверей, моя рука завмерла на ручці. Я не заходила всередину, відколи мама пішла. Зрештою, я штовхнула двері і тихенько увійшла в кімнату. Коли я відчинила комірчину, у якій були валізи, виявилося, що мамина валіза щезла. Кілька її блузок зникли з плічок. Верхня шухляда комода висунута, шухляда зі спідньою білизною. Вона була порожня.

Я запхала шухляду на місце й втупилася в сімейну фотографію на комоді. Вона була зроблена минулого літа, на пікніку на честь дня міста. Саванні шість, мені десять. Я штрикаю її, задля сміху, а вона висить на татовій нозі. Тато обіймає маму, а вона відхиляється назад і спирається на нього. Якби ви хотіли нас усіх розділити, то не змогли б, бо неможливо відірвати когось з фотографії, не розірвавши інших.

Фотографія легко вислизнула з рамки. Я хотіла її мати, але зараз не хотіла на неї дивитися. Знайшла у маминій шухляді з канцтоварами конверт, поклала всередину фотографію й заклеїла. Взяла татову сумку і невелику валізу з коліщатами, спустилася вниз. Я несла забагато речей одночасно, тож лишила конверт на кухонному столі й пішла пакуватися до себе в кімнату.

Залізнична станція була за годину від нас. Бабуся викликала таксі. Авто приїхало і припаркувалося на заїзді біля будинку. Водієм був приємний літній чоловік на ім’я Стен, який сказав, що цінує нас як клієнтів і що завдяки тому, що ми подзвонили, він із дружиною зможе піти в ресторан. Він розповідав це, поки завантажував наші речі в багажник.

Семмі я тримала сама. Він був у пакетику, пакетик — в акваріумі, а акваріум — у сумці для фотоапарата. Я могла тримати сумку в поїзді і відкрити пакетик, щоб дати доступ повітрю. Я також тримала подушку. Занурювалася в неї обличчям, бо вона пахла домом, моїм ліжком і, мабуть, мною.

Стен відчинив двері, щоб ми могли сісти на заднє сидіння.

— Бабусю, — прошепотіла я. — Я не можу.

— Давай, каченятку. Все добре.

Бабуся взяла мене за лікоть, провела сходами від будинку до машини і примусила залізти всередину. Вона сіла справа від мене, продовжуючи стискати мій лікоть. Ми пристебнулися. Я дивилася крізь скло і тихенько прощалася зі своїм домом, зачиненим і порожнім. Думала про те, чи Джиллі все ще лишилася всередині, чи й вона змушена його покинути.

Водій висадив нас посеред міста, неподалік від невеличкої платформи. На станції була будка для касира, туалет і платний телефон. Я стояла на платформі з багажем, а бабуся купувала нам квитки. Квитки на північ в один кінець.

— Ми їхатимемо цим потягом всю ніч, — сказала бабуся. — А вранці в Нью-Гейвені пересядемо на вермонтську лінію.

Вона з захватом говорила про плани. А я думала, чи було захватом те, що відбувалося у моєму шлунку. Чоло вкрилося потом. Я мусила сісти, щоб підтримувати живіт.

Мене нудило від того, що мене постійно нудило.

— Тримай, — бабуся вручила мені розклад потягів із моїм квитком, запханим всередину. — Я піду в туалет. Зараз повернуся.

Я відкрила і стала роздивлятися розклад. Наш потяг вирушав о 17.30. Я простежила наш маршрут на північ. Потім подивилися на розклад з іншого боку, який показував рух того самого потяга у зворотний бік, на південь. У Джорджію. Де жила татова родина. Ми також там жили, аж поки мені не виповнилося шість. Я взялася читати назви станцій. Саванна — там народилася моя сестра. Я втупилася в її ім’я, написане великими літерами у розкладі поїздів. Саванна.

Квиток випав з розкладу, я взяла його в руки. Намагалася прочитати, що там написано, але літери і цифри розпливалися. Я побачила якусь позначку в кутку і смикнула за неї.

Коли бабуся повернулася з туалету, я сиділа з купкою пошматованого паперу.

— Обрі! — вигукнула вона, коли зрозуміла, чим були смужки блакитного паперу.

Вона хотіла мене вбити. Я це знала.

— Я не хотіла, — мій голос тремтів. — Я не знаю, як це сталося.

«Мабуть, вона буде на мене кричати, — думала я. — Мабуть, я кричатиму у відповідь і в усьому звинувачу її».

Бабуся визбирала всі шматочки. А потім м’яко сказала:

— Обрі, ти не можеш тут лишитися.