З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

— Нам треба поговорити, каченятку.

— Саме зараз я дуже зайнята, — сказала я.

— Обрі… — бабуся обережно витягла з моїх рук альбом і олівець. — Мені потрібна твоя допомога, якщо ми хочемо її знайти. Я знаю, це буде нелегко, але чи можеш ти розповісти щось про те, що відбувалося до того, як вона поїхала. Може, це допомогло б нам здогадатися, куди вона подалася.

Я розвернулася, але тримала голову низько нахиленою, тож бабуся не могла бачити мого обличчя під кепкою.

— Будь ласка, — попросила вона.

— Вона ніколи нічого не говорила про від’їзд.

— Нічого?

— Ні. Вона лиш, ну, не знаю, перестала мене помічати.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, часом вона ходила на закупи або пилососила чи мила підлогу і ніби здавалася нормальною, але останній тиждень перед від’їздом… Я намагалася сказати їй щось — що треба повечеряти чи лягти спати, а вона навіть не бачила мене, не чула — так мені здавалося…

— Вона взяла записник із адресами і навіть нічого не сказала?

Я навіть не знала, що було б гірше: що вона покинула мене у цьому невизначеному стані ніби-не-моя-мама, чи що вона була цілком нормальна і свідомо лишала мене саму.

— Ні. І вона ніколи не говорила про… них.

Бабуся деякий час дивилася на мене.

— А ти хочеш?

— Що?

— Поговорити про них.

Моя голова лежала на подушці, я дивилася на стіну.

— Ми не мусимо про них говорити, — лагідно сказала бабуся. — Але мені таки потрібна твоя допомога, щоб знайти маму.

— Ні, — сказала я.

— Ні? — перепитала бабуся.

— Ні! — повторила я, цього разу криком, відвертаючись від бабусі. — Я не хочу тобі допомагати! Я не хочу знати, де вона і чому!

— Твоя мама вчинила неправильно, але…

Мушу сказати, що бабуся намагалася говорити спокійно. Та все ж вона сердилася. Можливо, на мене, а може, на маму.

— Не сердься на неї! — закричала я.

— Обрі, сонечко, здається, це ти на неї сердишся.

— Ти не розумієш, — сказала я. — Лиши нас у спокої.

Бабуся встала з ліжка. Взяла кошика з брудним одягом і вийшла зі спальні.

Коли бабуся запитала, що мені купити в магазині, я відповіла, що нічого не треба, дякую. І вона пішла. Накупила купу всього, і коли повернулася, взялася готувати вечерю. Пахло так гарно, що я не втрималася і відчинила двері своєї кімнати, щоб запах запеченої курки вільно туди заходив. Коли я почула, що бабуся накриває на стіл, вийшла з кімнати.

— Зголодніла? — запитала вона.

Я відповіла їй тим, що сіла за стіл. Бабуся приготувала цілу курку, кабачки і кексики.

— Ти любиш біле м’ясо, правда? — запитала, накладаючи їжу мені на тарілку.

Я кивнула. Бабуся передала мені тарілку.

Я намагалася поводитися так, ніби не отримую хтозна-якої насолоди від їжі, але це було чудово — їсти щойно приготовану страву.

— Ще? — запитала бабуся.

Я кивнула.

Бабуся не промовила жодного слова про те, що трапилося того вечора. Коли ми повечеряли, сказала, що сама прибере. Потім насипала мені величезну миску ванільного морозива з карамеллю і відправила на вулицю. Там було спекотно, і мій десерт швидко розтанув, та все ж холодне морозиво було смачним.

Бабуся продовжувала когось видзвонювати, але так нічого й не дізналася. Вона більше не просила мене допомогти у пошуках мами, а я не зголошувалася. Вона не примушувала мене говорити, навіть коли прийшла поліція. Бабуся лише переказала їм те, що я їй розповіла.

Я вляглася на дивані перед телевізором і відключила мозок.

— У тебе є друзі, з якими ти могла б погратися? — запитала бабуся.

— Ні, — відповіла я.

— Але ж у тебе завжди було багато друзів.

— Е… розумієш… вони тепер по-іншому до мене ставляться. Це вже невесело.

Після того інциденту з шоколадним морозивом і Пенні Лейн навіть моя найкраща подруга, Меґґі Роуз, вирішила, що у мене, як вона сказала, жуки в голові.

Після цього бабуся вже не пробувала змусити мене щось робити. Вона дозволяла сидіти у вітальні на дивані з її постіллю, бо саме там вона спала вночі.

Я слухала, як бабуся говорить по телефону. Вона продовжувала дзвонити дядькам і тіткам і по маминій,