Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв

— Та директор у нас хороший, а от новий учитель співів Чибісов у церкві співає, в бога вірить! — втрутився в розмову Петько Маремуха.

— Та зажди ти, — огризнувся я. — Ось Родлевська зовсім не визнає учкому. Вона каже, що в учкомі самі нахаби та зухвальці.

— А нам потрібна політграмота… У другій школі є, чому у нас нема? — раптом сміливо випалив Сашко.

Омелюстий усміхнувся. Засміялися і його товариші, що сиділи на письмових столах, а один з них вийняв з кишені зшиточок, записав у нього щось.

— Гаразд, хлопці, все буде: і політграмота, і вчителі добрі, й сніданки, й грифельні дошки. Почекайте тільки трошки, — обіцяє Омелюстий, потираючи чоло. — Зараз усім ним багато треба вчитися. Ось я теж збираюсь до радпартшколи вступати.

Уже коли ми йдемо, я відкликаю Омелюстого набік і тихо кажу йому:

— А нас викликали до Чека. Ви Кудревич знаєте?

— Знаю, Васько, знаю, — підморгнув мені Омелюстий і порадив: — Не базікай тільки багато!

Рівно через тиждень після другої перерви в нашому класі з'явився високий хлопчина в простій коричневій сорочці, в грубих зелених брюках, у важких військових черевиках на лосячій підошві. Ми бігли по класу і, побачивши його, зупинилися: хто біля дошки, хто біля грубки, а Маремуха занімів на кафедрі.

— Сідайте, — несподівано запропонував нам цей молодий хлопчина. — Сідайте, — повторив він і відкашлявся.

Ми здивовано, де трапиться, сідаємо за парти.

— Хлопці, — хрипло говорить хлопчина й знову кашляє. — Товариші… Давайте познайомимося. Моє прізвище Панченко, мене прислав до вас повітком комсомолу. А навчати вас я буду політграмоти. Ви знаєте, що таке політграмота?

У класі тихо.

Що відповісти? Ми мовчки й з подивом розглядаємо нашого нового, не схожого на інших і якогось дуже скромного викладача.

ГЕРОЇ ПРИХОДЯТЬ З ЖИТТЯ

Незвичайна і щаслива доля випала трилогії «Стара фортеця» — головній книзі Володимира Бєляєва. З першою її частиною читач ознайомився ще 1937 року. А над другою і третьою частинами трилогії письменник працював майже шістнадцять років. Повністю вона побачила світ у 1951 році і тоді ж була відзначена Державною премією СРСР. З того часу книжку неодноразово видавали й перевидавали у нашій країні і за рубежем.

Пристрасно і правдиво розповідає вона нашим сучасника про «перші сходи революції» — про долю звичайних юнаків та дівчат, які жили в незвичайні часи революційних перетворень Нинішній молодий читач, якому адресована «Стара фортеця», не тільки черпає з неї історичні відомості про перші перемоги Радянської влади, а й учиться на прикладі героїв твору жити й боротися, самовіддано служити рідному народові. Пересягнувши рубежі нашої Батьківщини, книжка продовжує благородну боротьбу за мир і справедливість на землі.

Не випадково в роки вторгнення американських агресорів у В'єтнам у Ханої «Стару фортецю» видали в'єтнамською мовою. Книжку Бєляєва вручали молодим воїнам разом з бойовою гвинтівкою. Одну з них, пробиту осколком ворожого снаряда і обпалену полум'ям вибуху, я знайшов на згарищі зруйнованого в'єтнамського міста, щойно визволеного від загарбників Як стійкий солдат книжка боролася в бойових лавах в'єтнамських патріотів, допомагаючи їм у визвольній війні.

Розповідь про зранену книжку, знайдену на полі бою, схвилювала Бєляєва.

«Немає для письменника вищої честі, — сказав він, — ніж бачити, як його книжка бореться й перемагає, допомагаючи народові у доброму ділі. Це щастя для митця. В трилогії я відродив те, що бачив і пережив замолоду, що неможливо забути. Всім життям і творчістю своєю прагну бути корисним народові, рідній партії, в лавах якої перебуваю ось уже півстоліття».

Півстоліття в партії — строк немалий. Є що згадати. І Володимир Павлович згадує. Згадує насамперед людей, спілкування і дружба з якими певною мірою визначили його життєву і творчу долю. А ще — дороге серцю старовинне українське місто Кам'янець-Подільський, жителі якого обрали письменника своїм почесним громадянином, овіяні легендами пощерблені стіни старої фортеці над урвищем, де хлопчаки й тепер шукають підземні ходи, пробують видертися на замшілі шпилясті дахи сторожових веж з вузькими амбразурами, затівають галасливі дитячі ігри. Ні, не в козаків-розбійників, як було колись. Нині у них інші ігри — в юних героїв революції, звичайно, і в тих, яких письменник-земляк оспівав у своїй книжці. У мріях не один з них, певне, уявляє себе відважним більшовиком-шахтарем Тимофієм Сергушиним, якого петлюрівці розстріляли тут, біля цих неприступних стін.

— Чи була насправді така людина? — питають у письменника.

— Так, була, — відповідає Володимир Павлович. — Тільки прізвище у неї — інше. І розстріляли її не у дворі фортеці, а на околиці міста, на кладовищі. Ми, кілька хлопчиків-гімназистів, на власні очі бачили, як озброєні петлюрівці вели революціонера на розстріл. Наказали йому зупинитися перед кладовищенським ровом. Прицілилися. Перш ніж до нас долинули постріли, ми почули, як він гнівно кинув в обличчя ворогам: «Хай живе Радянська Україна! Ніколи не відірвати вам України від Росії, кати!» Дитяча пам'ять до найменших подробиць зафіксувала сцену розстрілу, безстрашність комуніста. Він немовби передавав нам, хлопчакам, свій останній заповіт — свято берегти Країну Рад від ворожих зазіхань, зміцнювати дружбу наших народів. І ми поклялися тоді бути вірними цьому заповітові. Червона Армія вигнала петлюрівців з міста. Радісно зустріли ми переможців. Як щось дуже дороге брали з рук бійців і командирів стріляні рушничні гільзи, а якщо вже комусь із нас вдавалося проїхатись на військовому коні разом з бійцями — такому щасливцеві заздрила вся вулиця. Відтоді червоноармійці, командири і політпрацівники стали нашими великими друзями і порадниками.

Гімназію перетворили на трудову школу. В місті укріпилася Радянська влада.

Батьки Володимира Бєляєва працювали в губернській радпартшколі, і сім'я мешкала там же, на казенній квартирі. Тож він виховувався, можна сказати, не тільки в трудовій школі, а ще й у курсантському колективі, нерідко разом з дорослими слухав політичні лекції, брав участь у військових операціях. Адже довкола ще лютували петлюрівські недобитки.

Коли курсантів радпартшколи влітку, під час шкільних канікул, відрядили на сільськогосподарські роботи до радгоспу Грінчук, який був розташований біля державного кордону, то з ними поїхав і Володя. Одного разу прикордонники звернулися до курсантів по допомогу. Треба було ліквідувати банду, заслану з-за кордону на нашу територію. Перервавши польові роботи, курсанти спішно вирушили на завдання. Взяли з собою і Володю. Він пишався таким довір'ям і не підвів своїх старших товаришів під час сутички з бандитами.

Так