Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв
Учітесь, читайте:
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь…
Ми раді були почути після тривалої перерви лагідний, спокійний голос любимого вчителя, та й ті, хто бачив його вперше, теж зустріли Лазарєва добре. Він усім сподобався.
У суботу, через три дні після зборів у актовому залі, ми з Петьком зустріли Валеріана Дмитровича біля вчительської. Я наважився й спитав:
— Валеріане Дмитровичу! А коли ви нас у підземний хід поведете?
— У який підземний хід? — здивувався Лазарєв.
Тут вискочив Петько Маремуха і запинаючись пояснив:
— А пам'ятаєте, Валеріане Дмитровичу, ви нам обіцяли, ще коли Петлюри не було?
— Стривайте… Стривайте… Ми збиралися піти в підземний хід біля фортеці?
— Збиралися! Збиралися! — закричав Петько Маремуха.
— Ну що ж, можна й піти.
— Правда, Валеріане Дмитровичу?! — навіть не повірив я спочатку, а Петько Маремуха мовив спроквола:
— А як же ми туди підемо, коли в нас ліхтаря нема?
Валеріан Дмитрович усміхнувся.
— Це справді заковика. Ну добре, я звелю Никифорові роздобути ліхтар.
Поки відбувався останній урок, наш давній знайомий сторож Никифор розшукав на складі ліхтар і налив його казенним, шкільним гасом.
Не встиг замовкнути дзвоник, не встиг природознавець Полов'ян загорнути класний журнал, як я вирвався з класу в коридор.
Слідом за мною подався Петько і, забувши, що з сусідніх класів ще не повиходили вчителі, загорлав на весь поверх:
— Васько, почекай, Васько!
На підлозі, біля дверей до вчительської, стояв старий, заіржавілий ліхтар «летюча миша».
Я, не роздумуючи довго, схопив його. Коли підбіг Маремуха, він скривився від жалю, але потім, розміркувавши, сказав недбало:
— Подумаєш, треба мені руки гасом бруднити…
З учительської, в кашкеті, з клубком шпагату під пахвою, вийшов Валеріан Дмитрович.
З-під чесучевої куртки виглядала в нього вишита українська сорочка, а на оксамитовому околиші форменого кашкета виднілася дірка від вийнятої кокарди.
— Вже зібралися? — спитав Валеріан Дмитрович, оглядаючи нас, і подав Маремусі клубок шпагату. — Неси!
Петько, гордий довір'ям Валеріана Дмитровича, швидко метнувся до сходів.
На вулиці Петько подивився на Лазарєва й спитав:
— А де ваша кокарда?
Лазарєв швидко обмацав кашкет і розгублено сказав:
— Загубив!
І став шукати кокарду на землі.
Тут я помітив, що він усміхається. «Добре, добре, — подумав я, — не проведеш!» Маремуха теж зрозумів, що директор жартує, й пробелькотав:
— Ні, справді, Валеріане Дмитровичу?
Лазарєв усміхнувся й сказав:
— А ви — окаті! Все помітите. Ну, скинув її. Не потрібна більше.
— А ви її… викинули? — обережно спитав Петько.
— Та ні, валяється десь дома.
Петько помовчав, пошморгав носом, а тоді раптом, запираючи в очі Лазарєву, тремтливим голосом попросив:
— Подаруйте її мені, Валеріане Дмитровичу.
— Кокарду? А навіщо вона тобі?
— А так… я всякі значки збираю…
«Ну й канюка ж! — подумав я про Петька. — І не соромно?»
— Ну що ж, подарую, — сказав Лазарєв.
— Правда? От спасибі! — сказав Петько й розцвів увесь в радощів.
За кілька хвилин, коли ми сходили на фортечний міст, Петько, задоволений, сказав:
— А знаєте, Валеріане Дмитровичу, боягузливі люди бояться цього підземного ходу. А я — от ніскілечки! Ми оце ходили влітку з Васьком у Нагоряни. Там є такі здоровенні Лисячі печери. Ми всі їх винишпорили — і нічого!
«Та що ж ти брешеш? — мало не закричав я. — Ми ж не були в самих Лисячих печерах».
Але Петько сам зміркував, що на радощах забрехався. Він почервонів, засоромився й глянув на мене такими жалісними очима, що мені стало шкода його.
Я вирішив не зраджувати Петька. «От хвалько! — подумав я. — Ніскілечки не боїться, он як? Побачимо, якої ти наспіваєш там, у підземному ході!»
Підземний хід починався біля обриву, під високою стіною.
Зовні він був схожий на найзвичайнісінький вхід до льоху. Кудись униз вели білі кам'яні сходинки, напівзасипані сміттям і гноєм. Просто на купі сміття, посередині входу, виріс великий кущ отруйного болиголова. Звідти, з підземного ходу, долинув до нас важкий запах плісняви, гнилого дерева.
Не сказавши нам жодного слова, Валеріан Дмитрович вийняв з кишені коробку сірників, витер сірник і, затуляючи од вітру долонею його вогник, засвітив ліхтар. У ліхтарі спалахнуло й одразу ж згасло павутиння і рівний язичок полум'я, майже непомітний тут, на вулиці, потягнувся вгору й став горіти спокійно, як у кімнаті.
— Тепер прив'яжи шпагат! — скомандував Лазарєв Маремусі.
Петько став навколішки й, висолопивши від хвилювання кінчик язика, прив'язав шпагат до стовпчика біля самісінької дороги.
— Ну що ж, рушили?
З цими словами Лазарєв перший ступнув у підземний хід. За хвилину його біла спина зникла в темряві. Йдучи по сходинках слідом за Лазарєвим, я помітив, що вартовий у сірій папасі махає нам на прощання рукою. Я підніс руку, щоб і йому помахати теж, але тут мене підштовхнув Петько, і я опинився в темряві, ледве розсіяній світлом ліхтаря. Не встигли ми пройти кількох кроків, як підземний хід круто повернув праворуч, під Стару фортецю, і світлий отвір виходу зник з очей.
Скільки ми йшли — не знаю. Але йшли довго. Нас оточувало з усіх боків вкрите пліснявою каміння. Підземний хід був схожий на вузенький коридор. Іти треба було зігнувшись. Я йшов слідом за Валеріаном Дмитровичем і майже нічого, крім білої його спини, не бачив. Десь зовсім поруч, розмотуючи клубок шпагату, сопів Маремуха.
— Обережно. Ану, посвіти! — сказав Лазарєв.
Я з ходу ткнувся ліхтарем просто йому в спину. Підняв ліхтар і посвітив. Збоку, із стіни, так наче його вимило підземною річкою, вивалилося каміння. Воно лежало перед нами, де-не-де пересипане глиною й піском. Звідкілясь знизу повіяло вогкістю.
— Тихше, хлопці! — сказав Лазарєв і взяв у мене ліхтар.
Я спершу навіть розгубився. Як же я буду тепер без ліхтаря? А що як цей хід виведе нас просто в криницю Чорної вежі й ми шубовснемо в бистру підземну річку?
Але Лазарєв, тримаючи ліхтар перед собою, став сміливо перебиратися через купу каміння. Ось він переліз, зупинився й посвітив мені. Вогонь ліхтаря сліпив очі, нога роз'їжджалися в різні боки, я майже помацки пройшов по нерівному, сипкому грунту й зупинився біля Валеріана Дмитровича. Далі ми пішли поруч. Після завалу хід став ширшим і чистішим. А земля під ногами пішла
