Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв
— Мухолов! Мухолов!
Повчилися ми спокійно тижнів зо три і вже не думали, що в нашу школу будуть записувати ще учнів, аж раптом у класі з'явився Котька Григоренко.
Я навіть здригнувся, коли побачив його в дверях нашого класу. У нас почався урок. Природознавець Полов'ян приколював до дошки малюнки скелета мамонта. Котька обережно, навшпиньках, щоб не помітив Полов'ян, пробрався в кінець класу. Він безшумно сів там на задній парті. Весь урок мені кортіло обернутися, подивитися хоч скоса, що робить Котька, але я стримував себе: адже ми — вороги!
На великій перерві Котька вже оговтався й почував себе так, наче й не йшов звідси на канікули. Він вимазав крейдою всю дошку, малюючи на ній хату під солом'яною покрівлею, стрибнув кілька разів через парту, виміняв у Яшки Тиктора за два олівці австрійський патрон. Зі мною й Маремухою Котька не розмовляв. А наступного дня до нас на парту, тільки-но закінчився третій урок, підсів коноплястий Сашко Бобир.
— Хлопці, допоможіть! — прошепотів він, оглядаючись на сусідів.
— А що? — спитав Оська.
— Хлопці, слухайте, — благаючи сказав Бобир, — у Котьки є мій «бульдог». Він приніс його в клас. Я підгледів, мін показував Тиктору. Хлопці, я вам за це дам дробу, у мене є цілий фунт дробу. Тільки допоможіть, хлопці!
— А де ж Котька? — спитав, встаючи, Маремуха.
Очі його запалали. Він вийшов з-за парти.
— Нагору побіг! — з хвилюванням відповів Бобир.
Сашко так хвилювався, що в нього навіть веснянки побагровіли.
Ми знайшли Котьку в кінці порожнього коридора третього поверху. Він ішов з убиральні до нас назустріч, засунувши руки в кишені.
— Котько, послухай! — тремтливим голосом зупинив його Сашко Бобир.
— Ну? — насторожився Котька й вийняв руки з кишень.
Він стояв перед нами в сірій гімназичній курточці, трохи нахиливши вперед голову; в його недобрих блискучих очах було побоювання, тривога.
— Котько, віддай «бульдог»! — рішуче сказав Бобир.
— «Бульдог»? — стривожився Котька. — У мене нема «бульдога».
— Не бреши, є! — прохрипів Бобир. — Він у тебе в кишені.
І цієї ж хвилини Котька стрибнув назад до вікна. Навперейми йому кинувся Петро й закричав:
— Хапай його за ноги!
Добре діло — хапай за ноги! Але ж це не так просто, як думає Петрусь. Котька розмахує ногами так швидко й сильно, що підійти до нього неможливо. Спиною він відштовхує Маремуху, але той міцно стиснув Котьчині руки й не відпускає. Григоренко крекче з люті, мотав головою, але вирватися не може.
— Та ну, хапай! Дай йому ляща! Чого ви боїтесь! — підбадьорив нас Петрусь.
Цієї хвилини мені вдалося спіймати Григоренка за ногу. Я міцно вхопив його за черевика й потяг що було сили до себе. Бобир піднатужився й шпурнув Котьку на підлогу, під самісіньку грубку, до ніг Маремухи.
Тепер Григоренко нам не страшний. Зараз ми його обшукаємо!
— Пустіть, сам віддам! — крізь зуби прохрипів Котька.
— Віддаси? — сидячи верхи на Котьчиних плечах, недовірливо перепитав Бобир.
— Віддам… Їй-богу, віддам, — пообіцяв Григоренко.
— Ану, пустіть його, хлопці, — наказав Бобир і схопився на ноги.
Не дужо охоче ми виконували цей наказ. Пом'ятий, скуйовджений Котька, не дивлячись на нас, повільно підвівся й струсив з штамів порох. Потім він поліз у кишеню й неквапно витяг нікельований «бульдог». Це був дуже хороший «бульдог» — новенький, блискучий, видно, з нього стріляли дуже мало.
Бобир навіть облизнувся.
— Ну, дай сюди, — попросив він, простягаючи свою довгу худу руку.
— Дати? Що дати? Чого ти хочеш? — міцно стискаючи рукоятку «бульдога», здивовано спитав Котька.
— Револьвер! — простогнав Бобир і простягнув назустріч другу руку.
— Револьвер? А дзуськи! — Із цими словами Котька, розмахнувшись, викинув «бульдог» у відчинене вікно. — Нате! — злобно прошипів він, і цієї хвилини внизу, на майдані, пролунав револьверний постріл.
Оце-то штука! Це, видно, вистрілив, ударившись об каміння, Сашків «бульдог». Ми поприсідали. А що як кулею вбили кого-небудь на майдані? Маремуха позадкував до сходів. А Котька, обсмикнувши сорочку, злобно посміхнувся й спитав:
— Взяли?
Тільки зараз ми отямилися, зрозуміли, як спритно обдурив нас Григоренко.
— Ти… ти… до батька захотів?! — вигукнув заїкуючись пополотнілий Сашко Бобир.
— Стривай! — зупинив Бобиря Петько. — Побігли на балкон, подивимось!
Ми помчали по коридору.
— Він що у тебе — самовзвод? — наздоганяючи Бобиря, із співчуттям спитав я.
— Авжеж, самовзвод… — жалісно відповів Сашко.
Ми обережно визирнули з балкона на вулицю. На майдані порожньо.
Жовте листя валяється на камінні. На самісінькому розі гімназії, під тим вікном, з якого щойно викинув револьвер Григоренко, стоїть якийсь червоноармієць і дивиться вгору, на третій поверх, де вітер погойдує обидві половинки відчиненого вікна.
Постоявши трохи під вікном, червоноармієць сунув револьвер у кишеню й повільно, раз у раз оглядаючись, пішов геть.
Сашко з тугою стежив за кожним його кроком. Ніколи вже не бачити йому свого «бульдога»! Та й ми всі з жалем дивилися вслід червоноармійцеві, а я подумав навіть: «Чи не побігти йому навздогін?» Мені здавалося, що, якби як слід попросити червоноармійця, він би віддав нам «бульдог». Навіщо він йому цей маленький, нікчемний револьвер з м'якими свинцевими кульками? Напевно ж, у червоноармійця є наган. Але поки я думав так, червоноармієць зник за кафедральним собором. Бігти було пізно.
Уже в класі Котька Григоренко, підійшовши до вчительської кафедри, погрозив:
— Ми ще з вами поквитаємося! Пождіть…
— Гаразд, гаразд. Ще схотів? Гадюка петлюрівська! — з люттю відповів Маремуха.
До класу ввійшов з нотами під пахвою Чибісов, і Котька, оглядаючись, сів за парту.
Невдовзі після цього випадку від Яшки Тиктора ми довідалися, що в трудовій школі на Тернопільському спуску в старших класах вивчають якийсь новий, невідомий нам предмет — політграмоту.
— Це про політику, мабуть, — статечно пояснив Бобир.
— Звідки ти знаєш? — недовірливо спитав Маремуха.
— От і знаю… я все знаю… — застрибав Сашко. — Мій старший брат відвідує комсомольський осередок у друкарні, він мені казав таке саме слово.
— А чому у нас нема цієї… як, Яшко? — спитав Маремуха.
— Політграмоти, — підказав Тиктор.
— Чому нема? А хіба ти не знаєш чому? — відповів Бобир. — Учителі не хочуть, ось чому! Хіба їм політика на думці? Ось поскаржимося…
— Куди ти підеш, куди? — затупцяв біля Сашка Маремуха. Протягом цього літа він почорнів і навіть трохи підріс.
— А в той червоний будинок, що за Новим бульваром! — сміливо запропонував Бобир. — Мій брат казав, що в тому
