Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

— Артемісе, — кволо покликала вона. — Артемісе, допоможи.

Артеміс Фаул кинув на неї погляд і повернувся до таймера, лишивши Холлі Шорт вмирати на землі. Що вона і зробила.

ГЛАВА 15: ЗНОВУ ВДОМА, ЗНОВУ ВДОМА

АРТЕМІС возився з бомбою, і рап­том усе зрушило з місця. Його накрило хвилею магії, змусивши впасти на колі­на. На якусь мить усі органи чуття отри­мали таке перевантаження, що він нічого не відчу­вав, лише хапав ротом вакуум. Першим, зі сльозами, повернувся зір.

Він поглянув на таймер. Три хвилини, якщо ритм не порушиться. Подивився ліворуч, де чаклували Кван і Номер Один, і праворуч, де стримувала демо­нів Холлі. Світ навкруги тремтів і зникав. Стояв пе­кельний гуркіт, не було чим дихати.

Бомба була такою важкою, що у Артеміса заболі­ли пальці, і він укотре пожалкував, що поруч немає Батлера, який би полегшив його страждання. Але Батлера не було і не буде, якщо Артеміс не зробить те, що потрібно. План був простий: пересунути валізку на плато. Об’єкт А в точку Б. Думати про це немає сенсу.

І тут Холлі вдарили мечем, і все стало набагато складніше.

Краєм ока Артеміс побачив, як меч увійшов у тіло подруги. Що іще гірше, він почув звук. Легеньке кла­цання, немов у замок увійшов ключ.

«Цього не може бути, — подумав він, — Ми стіль­ки разом пережили, що я не можу так просто загуби­ти Холлі».

Коли меч вийшов з тіла, звук був зовсім нестерп­ним. Артеміс знав, що він переслідуватиме його до самої могили.

Аббот аж світився від щастя. «Магія тобі не допо­може, ельфе. Я вже давно створив цей меч».

Артеміс опустився на землю, ледь стримуючись, щоб не кинутися до Холлі. Магія Холлі не допомо­гла, а от комбінація магії з наукою зуміла б. Він на­магався не дивитися на кров, що витікала з глибокої рани. В Холліному майбутньому не було нічого, крім смерті.

Її теперішнє майбутнє. Але майбутнє можна змі­нити.

Номер Один і Кван не бачили її смерті. Вони сиді­ли і зосереджено створювали блакитні кола. Тепер Аббот прямував до них. З кінчика його меча скрапу­вала кров, і на попелі лишався дороговказ до наступ­ної жертви.

Пролунали останні слова Холлі. «Артемісе, — ска­зала вона. — Артемісе, допоможи».

Артеміс глянув у її бік. Лише разочок. Швидко. Він не мав цього робити. Він побачив, як помирає подруга, і мало не збився з рахунку. А зараз це було найголовніше.

Холлі померла, і поруч із нею не було друга, який би тримав її за руку. Артеміс відчув, як її не ста­ло, — іще один дар магії. Він продовжував рахувати, витираючи сльози з очей.

«Рахуй! Зараз це єдине, що має значення».

Хлопець підвівся, пішов до своєї загиблої по­други. Його побачив Аббот. Наставив на Артеміса свій меч.

— Ти наступний, Хлопче Бруду. Спочатку цілите­лі, тоді ти. Коли вас не стане, усе повернеться на свої місця.

Артеміс не звернув на нього уваги. Він кивав головою в такт рахунку і стежив, щоб не поспішати. Рахунок має бути точним, або всі вони пропали.

Аббот пройшов повз Квана і Номера Один. Ті були такі зосереджені, що ледь відчули його присут­ність. Два удари зачарованого меча, і роботу зробле­но. Номер Один упав на спину, з пальців у нього со­чилася блакитна магія.

Кван не впав, його утримав Абботів меч.

Артеміс не став дивитися в очі Холлі. Не зміг. За­мість цього він узяв з її руки пістолет і прицілився.

«Уважно. Рахунок — це все».

Аббот витяг меча з грудей Квана, і маленьке тіло впало на землю. Троє вбитих за такий короткий час!

Артеміс не звернув уваги на останні подихи і рит­мічне хрустіння попелу, яке підказувало, що набли­жається Аббот. Та демон і не ховався.

— Я повернувся, людино. Перевіримо, чи ти встиг­неш обернутися?

Артеміс подивився на відбитки ніг навколо Холлі, їх було так багато, але тільки два відбитки були по­ряд: там, де Аббот став і вдарив. І весь цей час він ра­хував, пригадуючи власні розрахунки.

«Час у годину на рахунок сорок, тоді уповільнен­ня до тридцяти хвилин за годину на рахунок вісім­надцять, тоді трохи в зворотному напрямку, одна хвилина за секунду на рахунок два. І все повторю­ється».

— Чи не залишити тебе? — полоскотав Аббот ме­чем шию хлопця.

— Маю для тебе сюрприз, — сказав Артеміс і ви­стрілив.

Із дула пістолета вилетів промінь і гайнув у ми­нуле, саме так, як і розрахував Артеміс. Він зник із теперішнього і з’явився у фантомному минулому саме вчасно, щоб уразити Аббота, який приготував­ся вдарити Холлі.

Аббота в минулому підкинуло в повітря і відки­нуло до стіни кратера.

Аббот у теперішньому ледь устиг сказати: «Що сталося?» і зник. Його просто не стало.

— Ти не вбивав моїх друзів, — відповів Артеміс, хоча і розумів, що говорить до себе. — Цього ніколи не було.

Він схвильовано поглянув униз. Холлі там більше не було. Дякувати богам.

Іще один швидкий погляд, і він побачив, що Кван і Номер Один сидять і будують магічне коло, немов нічого не сталося.

«Ні. Нічого і не трапилося».

Артеміс зосередився на спогадах. Уявив, як Аббот обертається в повітрі. Він оповив цей випадок ма­гією, щоб зберегти.

«Пам’ятай», — наказав він сам собі. Того, що що­йно сталося, ніколи не мало бути, і не було. Хоча воно і було. Такі парадокси часу потрібно забувати, щоб зберегти здоровий глузд, але Артемісові не хоті­лося б розлучитися зі своїми спогадами.

— Гей, — гукнув знайомий голос. — Немає чим зайнятися, Артемісе?

Холлі. Вона зв’язувала Аббота його ж шнурками.

Артеміс дивився на неї і посміхався. Біль від її смерті ще не минув, але тепер, коли вона жива, ця рана швидко загоїться.

Холлі помітила його посмішку.

— Артемісе, тягни вже ту валізку на плато. Це ж так просто.

Хлопець посміхнувся ще разок і повернувся до справи.

— Так. Звісно. Покласти валізку на плато.

«Холлі була мертва, а тепер вона жива».

Руки хлопця лоскотала фантомна пам’ять про піс­толет, який він тримав або не тримав мить тому.

«Наслідки будуть, — подумав він. — Не можна без­карно втручатися в перебіг часу. Але якими б вони не були, я їх витримаю, бо альтернатива жахлива».

Він повернувся до своєї роботи і пересунув бомбу на плато. Опустився на коліна і плечем проштовхнув бомбу