Острів злочинців - Збігнєв Ненацький
Одразу ж нам упав у вічі страшенний розгардіяш. Усе в хаті було поперекидано, наче тут точилася бійка. З роздертої перини повилітало пір я, з розчиненої шафи повипадав скинутий з вішалки одяг. Порожні шухляди старовинного комода валялися по хаті, і все, що було в них, купами лежало долі.
Серед цього розгардіяшу ми не зразу помітили Скалбану. Він сидів у темному кутку хати на стільці, точніше, був прив'язаний до нього вірьовкою. Рот і частина обличчя були зав'язані шарфом.
Офіцер кинувся до Скалбани і зірвав йому з голови шарф.
— Напали на мене. Зв'язали,— вихаркав Скалбана.— Дві години тому. Ми ще можемо їх наздогнати в лісі за Віслою.
— Хто це був? — спитав офіцер.
— Не знаю... Не знаю...— безтямно відповів Скалбана.— Звільніть мене з цих пут, я дожену їх.
Він так зашарпався, що під ним аж затріщав стілець.
— Хвилинку,— сказав офіцер,— зараз ми вас звільнимо. Тільки прошу відповісти: скільки було тут чоловік, хто вони й чого хотіли від вас? Чому тут такий розгардіяш?
Скалбана розлючено зиркнув на офіцера. Він, звичайно, не знав, що цей добродій у цивільному — офіцер міліції. Мабуть, Скалбана гадав, що це хтось із табору антропологів.
— Під три чорти! — вилаявся він.— Ви питаєте про якісь дурниці замість того, щоб розв'язати мене й бігти за бандитами.
— Хто вас зв'язав? — суворо спитав знову офіцер.
— Не знаю. Якихось двоє, я їх зовсім не знаю.
— Чого вони хотіли від вас?
— Чи я знаю? До дідька, розв'яжіть мене! — крикнув Скалбана.— Вони далеко не втекли. Зараз вони в лісі біля давніх бункерів.
— А звідки ви знаєте, куди вони подались, якщо ці люди вам невідомі й ви не догадалися, чого їм треба від вас?
— Я чув їхню розмову... То ви розв'яжете мене чи ні? — заверещав він, бризкаючи з люті слиною.
Офіцер знизав плечима:
— Пане Скалбано,— глузливо мовив він.— Завжди на вас хтось нападає, а цей пан,— він показав на мене,— щоразу визволяє вас. І завжди ви повторюєте ту саму брехню, що не знаєте, хто вас зв'язав і навіщо. Чи не час уже кінчати з цією вигадкою?
На відповідь Скалбана вилаявся. Офіцер знову знизав плечима й почав розглядатися по хаті. Мені стало шкода Скалбани, і я сказав:
— Може, його таки розв'язати?
— Заждіть! — офіцер застережливо підвів руку й нишпорив далі серед розкиданих речей.
— З цього розгардіяшу можна виснувати,— голосно зауважив він,— що ті люди чогось тут шукали і до того ж дуже квапилися. Чого вони шукали, пане Скалбано?
— Не знаю. Я вже казав, що не знаю,— почав тепер бідкатися Скалбана.
— Ви не знаєте? Ви певно не знаєте? — злостиво повторив офіцер.
Нараз він присів навпочіпки й заходився порпатись у паперах, повикиданих з шухляд старовинного комода. Незабаром він витяг кілька давніх, ще довоєнних ілюстрованих тижневиків, і я помітив, що у декотрих з-поміж них були порізані сторінки чи заголовки.
— Пане Скалбано, ви можете пояснити, навіщо вирізали звідси літери? — спитав офіцер.
— Про що ви кажете? — здивувався Скалбана.— Розв'яжіть мене, до бісового дідька. І не верзіть дурниць.
— Не поспішайте! — сказав офіцер, підходячи до Скалбани.— Я з міліції. Заарештовую вас, як звинуваченого в убивстві Нікодема Плюти. Поїдете з нами до Повітової комендатури народної міліції.
Він подав мені знак розв'язати Скалбану.
— І не здумайте тікати,— додав офіцер, недвозначно торкаючись рукою до кишені піджака, де лежав у нього пістолет.
Відтепер Скалбана не відповідав на жодне наше питання. Мовчки вийшли ми втрьох із хати й попрямували до «сама». Офіцер забрав із собою порізані тижневики.
Це Скалбана, як можна було тепер зробити висновок, надіслав анонімного листа про ночівлю Барабашевої зграї на острові. Це Скалбана писав листа до професора антропології. І він написав до Кондраса, вимагаючи залишити незамкненою будку на острові. Та чи означає це, що Скалбана вбив Плюту? Проте офіцер міліції розумівся на цьому, звичайно, куди краще за мене.
Ми посідали в «сама», я за кермо, біля мене Скалбана, а позаду офіцер. Коли машина попливла, офіцер звернувся до Скалбани:
— Раз ви не знаєте, тобто удаєте, що не знаєте, хто вас уже двічі зв'язував, я охоче нагадаю вам ім'я тієї людини: Гертель, Петро Гертель, чи не так?
Скалбана не відповів. А я радісно закричав:
— Авжеж, власник чорного лімузина. Добродій з маленькою борідкою й дуже блідим обличчям.
— Він тепер має борідку? —здивувався офіцер.— Те, що шкіра в нього бліда, зрозуміло. Адже Гертель нещодавно вийшов з в'язниці, просидівши там п'ятнадцять років.
Я натис на педаль прискорювача, бо на нас сунув великий пасажирський пароплав. Я був певен, що встигну проскочити в нього перед носом, скерованим просто на нас.
— У-у-у-у-у! У-у-у-у-у! — застережливо завила сирена на пароплаві.
Раптом у карбюраторі моєї машини щось почало пирхати й кашляти. Мотор нараз замовк, й річкова течія потягла нас просто під ніс пароплава.
— Сто чортів! —
