Острів злочинців - Збігнєв Ненацький
— Я?
— Еге ж, ви.
— Дурниці. Я нікого не просив позичати човна і не збирався плавати по Віслі, тим паче з Терезою.
— Тоді ця дівчина вкрала у нас човна!
Ганка побігла додому, а я лишився сам, пойнятий недобрим передчуттям. «Чого знову шукає тут Тереза і навіщо їй човен?» — міркував я, хоч на кожне питання міг би легко відповісти. Виходячи тоді з машини, дівчина виразно пояснила мені, що ані Гертель, ані вона не кинуть шукати Дунінових колекцій. А човен? Мабуть, Тереза чи Гертель хотіли переплисти на той бік річки, бо їх вели туди якісь сліди.
Я знову сів у машину й поїхав до роздоріжжя, а далі до місця, де колись причалював річковий пором. Тут звернув ліворуч, на дорогу, якою гнався за чорною Гертелевою машиною. Доїхавши до малинника, я зупинив «сама» в тому місці, де спинявся Гертель, і подався пішки до колишніх бункерів. Проминувши лаз до залізобетонного підземелля, в якому ми знайшли зв'язаного Скалбану, я опинився біля протитанкового рову, заповненого водою. Пройшовши до кладки через рів, я звернув ліворуч до бункера.
І завмер. Обіч стежки хтось сидів на старому пні. Під моєю ногою нараз тріснула гілка, той «хтось» озирнувся і кивнув мені. Це був офіцер Головного управління міліції.
— Добридень, — привітався я. — Чув, що ви знайшли вбивцю. Начебто арештували Кондраса.
— Арештували? — здивувався офіцер. — Півгодини тому я провів Кондраса майже до самої його хати. Допит тривав довго, бо Кондрас мав показати нам острів та будку на ньому, але про арешт я нічого не знаю.
Я полегшено зітхнув.
— Тоді, — сказав я, — чого ви прогулюєтеся лісом, а не шукаєте справжнього вбивцю? Сподіваєтесь його тут здибати?
— Я дихаю свіжим повітрям, — засміявся офіцер. Нараз він споважнів.
— Чи ви вчора теж ловили браконьєрів?
— Та це ж я захопив їхнього човна, — гордо відказав я.
— А-а, так, — мовив він трохи розчаровано. — п гадав,
ви гналися за тим, що зник у лісі. Я вдарив себе по лобі. — Розумію, все розумію. Вас теж зацікавило, куди зник браконьєр.
— Як гадаєте, чи є хоч крихта правди в тому, що подейкують люди про два підземні поверхи давніх бункерів?
— У такому підземеллі ми знайшли зв'язаного Скалбану.
— Кого? Скалбану? Хто це? Де це було?
— Скалбана — рибалка, живе на тім боці Вісли. Чому його зв'язали, невідомо, він не хотів нам нічого пояснити. А зв'язав його, мабуть, Гертель, власник чорного лімузина.
— Пане! — заволав міліціонер. — Кажіть якось зрозуміліше, бо я нічого не можу збагнути.
І я розказав йому про чорну машину, що вночі кружляла лісом, про гонитву за паном Гертелем, про допомогу спостережливого ласуна Пальки і, нарешті, як ми знайшли підземелля, а в ньому зв'язаного Скалбану.
Офіцер міліції аж за голову схопився:
— Боже ж ти мій, чом ви все це розповідаєте мені тільки тепер? Та ж це дуже важливі деталі.
— А сьогодні я дізнався, — вів я далі, — що та дівчина з автостопом, Тереза, знову прийшла сюди й «позичила» Кондрасового човна.
— Човна? — замислився він.
— Так. Мабуть, вона хотіла дістатися на той бік Вісли. Знаєте, мені спало на думку, чи це не зв'язано якось із Скалбаною… Він живе на тім боці.
Офіцер схопив мене за руку.
— Я мушу негайно їхати до Скалбани. Чи ви не знаєте, де тут можна дістати човна?
— Не знаю. Але я можу перевезти вас через Віслу.
— То ви маєте в своєму розпорядженні якогось човна?
— Ні, я перевезу вас на автомобілі.
— На чому? — здивувався офіцер. — Ви знову відволікаєте мене від діла?
— Прошу здатися на мене. Мій автомобіль любісінько перевезе нас через річку.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙЩо сталося в хаті рибалки Скалбани. — Ми знаходимо автора анонімних листів. — Арешт рибалки. — Хто вбив Плюту? — За крок від смерті. — Трагічна втеча. — Гонитва за злочинцями. — Клопіт із Залічкою. — Злодії віддають здобич. — У підземеллі. — Похмурий кінець Барабашевоі історії.
Офіцер міліції з великою недовірою сів до «сама», а коли я виїхав на воду, він мало не вискочив з машини Заспокоївся тільки, як переконався, що мій ридван не поринає глибоко і мотор у нього не замовкає.
— Ух, — одітхнув він, витираючи піт з чола. — Якщо ви мені тепер скажете, ніби ваша машина може й пірнати, я ладен із заплющеними очима спуститися на дно Вісли.
— Шкода, але цього вона не вміє.
— Чи це ви зробили оцю химеру?
— Ні, мій дядько. Його звали Громилло. Здібний був чоловік, невизнаний винахідник.
— А як вашу машину зареєстровано? Як човен чи автомобіль?
— Як автомобіль.
— Тоді ви плаваєте на воді без дозволу.
— Отак? — здивувався я. — То негайно вертаймо на берег.
— Ні, ні, — вхопив мене за руку офіцер. — Я пожартував. Хоч мушу застерегти, що річкова міліція може мати до вас претензію.
Отак жартуючи, ми перепливали Віслу. Це була дуже приємна подорож: небо вияснилось, яскраво світило пополудневе сонце. На річці, забарвленій у колір неба, тут і там золотіли піщані острівці — вода швидко спадала після недавньої поводі.
Нарешті ми опинилися на тому березі.
Залишивши «сама»