Мандрівний замок Хаула - Діана Вінн Джонс

Вони пройшли в задні двері й опинилися в садку, який Софі знала з дитинства. Садок став тепер удвічі меншим, тому що його більш віддалену частину зайняло подвір’я Мандрівного Замку Хаула. За цегляною кладкою внутрішнього двору Мандрівного Замку Софі розгледіла стіну власного рідного дому.

Стіна була не схожа сама на себе, бо в ній зяяло цілком інше вікно — вікно спальні Хаула, і ще дивнішим було те, що Софі достеменно знала — з цього вікна видно зовсім не те, на що вона зараз дивиться. Над крамницею, поверхом вище, виднілося вікно її власної кімнати. Це було ще більш дивно, адже тепер їй туди навряд чи вдалось би потрапити.

Човгаючи слідом за Хаулом назад, у крамницю й у комору, Софі раптом зрозуміла, що страшенно розлютилася. Через те, що вона побачила свій новий старий дім, і через те, що він тепер став саме таким, її переповнили доволі змішані почуття.

— Дуже симпатично, — пробурчала вона.

— Справді? — холодно перепитав Хаул.

Він був ображений до глибини душі.

«Йому так хочеться усім подобатися», — подумала Софі, дивлячись, як Хаул зачиняє двері Мандрівного Замку і повертає ручку вниз фіолетовим. З іншого боку, Софі не могла пригадати, щоби вона хоч раз хвалила Хаула, — у цьому сенсі вона була нітрохи не добрішою від Кальцифера, — і при цьому вона сумнівалася, що їй варто починати це робити.

Двері відчинилися. Розкішні, розбуялі квітами кущі пропливли повз них — і раптом зупинилися, тож Софі змогла до них наблизитися. Між кущами виднілися розлогі галявини, порослі густою яскраво-зеленою травою.

Хаул і Софі пішли по тій, що була найближче, і Мандрівний Замок рушив за ними, збиваючи з квітів ніжні пелюстки. І хоча Мандрівний Замок був високий, чорний і трохи смішний, а з його веж час від часу виривалися смішні клубочки диму, здавалося, саме тут він на місці.

Тут витав магічний дух. Софі це відчувала.

І замок тут був у своїй стихії.

Повітря було гаряче і вологе, напоєне густим ароматом сотень і тисяч квітів. Софі ледве не сказала, що цей запах нагадує їй ароматну пару у ванній, з якої оце щойно вийшов Хаул, але стрималася.

Тут було і справді чудово. Між кущів, які аж вгиналися під вагою фіолетових, червоних і білих квітів, у мокрій траві яскріли розсипи квітів дещо дрібніших.

Софі зауважила якісь яскраво-рожеві цяточки (вони мали лише по три пелюстки), гігантські різнобарвні братки, дикі флокси, різнобарвний люпин, тигрові лілії, високі білі лілії, іриси. Тут траплялися і в’юнки завбільшки із капелюх, і волошки, і маки, і невідомі трави дивної форми та ще дивнішого кольору. І хоча це мало нагадувало мрії Софі про садок пані Ферфакс, вона перестала сердитися і відчула себе щасливою.

— Ну, а тепер ви бачите? — запитав Хаул.

Він махнув рукою — і його чорний рукав потривожив сотню синіх метеликів, які влаштували учту на кущі жовтих троянд.

— Отут-ось щоранку, поки на пелюстках не обсохне роса, ви зможете нарізати квіти оберемками і продавати їх у Маркет-Чиппінгу.

Софі з Хаулом дійшли стежкою аж до краю галявини. Тут земля здавалася надзвичайно вологою і м’яко пружинила під ногами. З-під кущів визирали великі орхідеї.

Обійшовши ці зарості, Хаул і Софі зненацька опинилися на березі озерця, порослого лататтям. Над озерцем стелилася імла. Замок обігнув озерце і посунув іншою стежкою — поміж заростями і кущами, рясно всіяними міріадами квітів.

— Якщо надумаєтеся піти сюди сама, не забудьте взяти ціпок, щоб намацувати дорогу, — порадив Хаул. — Тут повно джерел і чорториїв. І далі від цього місця ніколи не заходьте.

Він показав рукою на південний схід, де білим колом у густому імлистому повітрі сердито зблискувало сонце.

— Там Пустирища — голі та мерзенні. Одна суціль-на Відьма.

— Хто ж понасаджував ці квіти на самому краї Пустирищ?

— Минулого року цим почав займатися чарівник Саліман, — відповів Хаул, повертаючись до Мандрівного Замку. — Думаю, він збирався перемогти Відьму, змусивши Пустирища заквітнути. Вивів на поверхню гарячі джерела — і тоді тут забуяла розкішна рослинність. Усе в нього складалося пречудово, доки його не впіймала Відьма.

— Пані Пентстеммон називала якесь інше ім’я, — згадала Софі. — Він-бо з тих же місць, що й ви.

— Більш-менш, — кивнув Хаул. — Хоча ми з ним і незнайомі. Я лише був навідався колись сюди — кілька разів. І мені тут сподобалося. Тому-то я і посварився з Відьмою. Вона заперечувала проти настільки буйної рослинності.

— А чому? — запитала Софі.

На них уже чекав Мандрівний Замок.

— Їй подобається вважати квіточкою тільки себе, одну-єдину себе, — гмикнув Хаул, відчиняючи двері. — Самотня орхідея, розквітла у серці Пустирищ. От же ж нісенітниця.

Софі востаннє озирнулася на буйні зарості й пішла до замку слідом за Хаулом. На кущах розкошували троянди. Тисячі троянд.

— А хіба Відьма не довідається, що ви тут?

— Я постарався зробити саме те, чого вона від мене найменше сподівалася, — відповів Хаул.

— А як же пошуки принца Джастіна? — поцікавилася Софі.

Але Хаул знову вислизнув, уникаючи відповіді: він зник у коморі, голосно гукаючи Майкла.

Розділ вісімнадцятий,

у якому знову з’являються Опудало і міс Ангоріан

Наступного ранку вони знову відчинили квіткову крамницю. Як і передбачав Хаул, провадити цей бізнес виявилося надзвичайно просто. Щодня, рано вранці, якомога раніше, треба було всього-на-всього відчинити двері, повернувши ручку вниз фіолетовим, і вийти в зелений туман, який клубочився довкруги, нарізати квітів. Незабаром це стало цілком звичним. Софі брала ціпок та ножиці і шкутильгала уздовж кущів, розмовляючи із ціпком, намацуючи ним дорогу або пригинаючи галузки з найгарнішими трояндами. Майкл винайшов пристрій, яким страшенно пишався. Це були великі бляшані ночви з водою, які літали услід за ним. Людина-пес теж ходив разом із ними. Він розважався, гасаючи по мокрих галявинах і полюючи на метеликів і на малесеньких яскравих пташок, що живилися нектаром. Поки він отак гасав, Софі встигала нарізати оберемки високих ірисів, лілій, жовтогарячих квітів з товстими м’ясистими пелюстками, блакитних гібіскусів, а Майкл навантажував свої ночви орхідеями, трояндами, зірчастими білими квітами і яскраво-червоними — тобто усім, що впадало йому в око. І Софі, і Майклові це надзвичайно подобалося.

Потім, ще до настання спеки, вони притягували весь цілоденний запас квітів у крамницю і розставляли їх у строкатій колекції глечиків і відерок, що їх Хаул познаходив по різних закутках десь у дворі. Посудинами слугували навіть семимильні чоботи. Мабуть, ніщо на світі, міркувала Софі, прилаштовуючи в чоботи пучки гладіолусів, ніщо на світі не могло би яскравіше засвідчити, наскільки Хаул охолов до Летті. Йому навіть стало цілком байдуже, чи візьме Софі семимильні чоботи, чи ні.

Поки Софі з Майклом рвали квіти, Хаул майже завжди встигав зникнути. І ручка тоді неминуче виявлялася повернута вниз чорним. З’являвся він зазвичай до сніданку — як і раніше, в чорному, із замріяним виразом обличчя. Котрий із костюмів ховався під чорним обличчям, чарівник Софі так і не сказав. «Я ношу жалобу за