Мандрівний замок Хаула - Діана Вінн Джонс
Як тільки вони опинилися на набережній, усі кораблі в бухті встали сторч, тому що через пірс перекотилася друга водяна гора. З її крутого гладкого схилу вирвалося чудовисько. Це було щось вузьке, чорне, пазуристе, наполовину кішка, наполовину морський лев, і воно кинулося пірсом у бік набережної. Та коли хвиля докотилася до бухти, з води виринуло друге чудовисько — теж довге і присадкувате, вкрите лускою, — і помчало за першим.
Усі зрозуміли, що битва ще не закінчилась, і поспішили до будинків та складів на набережній. Софі спіткнулася спершу об канат, а потім об поріг якогось будинку. З коня вистромилася рука і підхопила її — і в ту ж таки мить по солоній воді метнулися одне за другим два чудовиська. Далі через пірс перекотилася наступна хвиля, і з неї вискочили ще два чудовиська — такі ж, як і перші два, тільки лускате ще більше нагадувало щось котоподібне. А з черговою хвилею, яка накотилась на пірс, з’явилися ще два чудовиська — ще ближче одне до одного.
— Що відбувається? — зойкнула Софі, коли повз неї промчала третя пара потвор, під якими аж стугоніла мощена бруківкою вулиця.
— Це ілюзія! — озвався з коня голос Майкла. — Декотрі з них. Вони обоє намагаються ввести одне одного в оману, змусити погнатися не за тим!
— А хто з них хто? — запитала Софі.
— Без поняття, — відповів кінь.
Дехто з роззяв вирішив, що чудовиська надто страховинні. Багато хто пішов додому. Дехто позастрибував у човни, які похитувалися на хвилях, щоби відвести їх далі від набережної. Софі з Майклом долучилися до основної маси глядачів, які кинулися вулицями Портхавена услід за чудовиськами. Спочатку Софі з Майклом чалапали потоками солоної води, потім — за слідами величезних мокрих лап, і нарешті — ступаючи по білих борознах і подряпинах, які залишали в бруківці пазурі моторошних тварин. Врешті-решт сліди вивели їх за місто, до боліт, на яких Майкл і Софі ловили падаючу зірку.
До цього часу всі шість страхітливих істот перетворилися на чорні цятки, які ледь помітно мерехтіли і здригалися на лінії горизонту. Натовп розсипався уздовж краю боліт і вдивлявся в далечину, водночас і сподіваючись побачити якнайбільше, і лякаючись того, що, можливо, вдасться побачити. Та незабаром усе зникло з очей, залишилися тільки порожні болота. Нічого не відбувалося. Дуже багато людей уже розійшлося, але тут раптом ті з-поміж найцікавіших, які все ж таки залишилися, закричали:
— Дивіться!
Зовсім далеко, майже на обрії, в небо ліниво знялася бліда вогненна куля. Очевидно, вона була величезна. Щоправда, гуркіт долинув до юрби лише тоді, коли куля перетворилася на невиразно окреслений стовп диму. Усіх без винятку аж пересмикнуло — таким оглушливим виявився цей гуркіт. Люди дивилися на стовп диму, який поволі розсіювався, аж доки він не злився із болотним туманом. Та навіть і після цього люди все одно дивилися у той бік. Одначе їхні сподівання не справдилися, здавалося, що все тихо і мирно. Вітер мляво ворушив осоку, а птахи потроху наважувалися співати.
— Очевидно, вони прикінчили одне одного, — заговорили роззяви. І натовп став потроху розпадатися на багато окремих постатей: усі поспішали повернутися до своїх справ.
Але Софі та Майкл іще якийсь час чекали, аж доки не стало зрозуміло, що далі чекати не варто. І тоді вони побрели назад у Портхавен.
Говорити їм не хотілося. Весело було тільки людині-псу. Він ішов поруч із ними з таким грайливим виглядом, що Софі не сумнівалася: він думає, що Хаулові кінець. Пес настільки радів життю, що коли вони повернули на вулицю, де стояв будинок Хаула, і дорогу їм перебіг якийсь кіт, він вибухнув захопленим гавкотом і кинувся за ним. Він підскакував і гавкав, бризкаючи слиною, аж доки не загнав кота аж під самісінький поріг Мандрівного Замку. Але тут кіт обернувся і люто на нього засичав.
— Відчепис-с-с-сь! Якраз тебе тільки не вистачало! — нявкнув він.
Пес відскочив з присоромленим виглядом.
Майкл зацокав копитами до дверей.
— Хаул! — зрадів він.
Кіт зіщулився до розмірів кошеняти. Видно було, що йому дуже себе шкода.
— Ви так смішно виглядаєте! — сказав він. — Відчиняйте-но швидше двері. Я падаю з ніг.
Софі відчинила двері, і кіт заповз усередину. Там він відразу ж підповз до вогнища, де Кальцифер мерехтів ледь помітним блакитним пломінцем, і з певним зусиллям підняв передні лапи і сперся на крісло. Тоді він повільно перетворився на скособоченого і зігнутого у дві погибелі Хаула.
— Ви вбили Відьму? — нетерпляче поцікавився Майкл, скинувши плащ і також ставши самим собою.
— Ні, — відповів Хаул.
Він розкинувся у кріслі і потягнувся. Було видно, що він справді страшенно втомлений.
— До застуди мені ще тільки цього бракувало! — прохрипів він. — Софі, благаю, зніміть із себе цю жахливу руду бороду і розшукайте в шафі плящинку бренді — якщо тільки, звичайно, ви не випили його або не перетворили на скипидар.
Софі зняла плащ і вийняла з шафки пляшку бренді та келишок. Хаул випив усе до дна, так ніби це була звичайна вода.
Потім він знову наповнив келишок, одначе пити не став, а обережно вилив бренді на Кальцифера. Кальцифер спалахнув, засичав і, здається, ожив.
Тоді Хаул наповнив келишок втретє і відкинувся в кріслі, час від часу присьорбуючи бренді зовсім малесенькими ковтками.
— Ну що ви на мене так дивитеся? — поцікавився він. — Не знаю я, хто переміг. До Відьми я так легко не доберуся. Вона в усьому покладається на свого вогненного демона, а сама ховається за його спиною. Але мені здається, що ми все-таки трохи її провчили, правда, Кальцифере?
— Її демон неймовірно старий, — ледь чутно протріскотів з-під полін Кальцифер. — Я сильніший, але він знає такі речі, до яких я би зроду не додумався. Вона тримає його при собі не одну сотню років! І тому мене він ледве не доконав!
Демон засичав, а потім просунувся між полінами і буркнув:
— Міг би і попередити!
— Я ж тебе якраз і попередив, старий! — втомлено озвався Хаул. — Ти знаєш усе, що знаю я!
Отож поки Майкл нарізав хліб і ковбасу на вечерю, Хаул напівлежав у кріслі, попиваючи бренді. Їжа підбадьорила всіх, крім хіба що людини-пса, явно розчарованого, що Хаул, попри все, таки повернувся живим. Кальцифер знову загорівся яскравим полум’ям і знову став схожий на колишнього блакитного себе.
— Так не годиться! — сказав раптом Хаул, підіймаючись на ноги. — Подумай гарненько, Майкле! Відьма знає, що ми в Портхавені.
