Мандрівний замок Хаула - Діана Вінн Джонс

Розділ дев’ятнадцятий,

у якому Софі висловлює свої почуття за допомогою гербіциду

Ближче до вечора Хаул відчинив двері і продефілював усередину, посвистуючи. Судячи з усього, мандрагора його вже більше не турбувала.

Софі не стало краще від усвідомлення, що в Уельс він так зрештою і не потрапив. Вона обпекла його важким поглядом.

— Небеса милосердні! — здивувався Хаул. — Я думав, перетворюся на камінь! У чім річ?

Софі лише гаркнула:

— Який на вас костюм?!

Хаул оглянув своє чорне вбрання.

— А хіба це має якесь значення?

— Так! — рикнула Софі. — І не треба відмовок, що ви буцімто в жалобі! Який це костюм?

Хаул знизав плечима і підняв один з довгих рукавів, ніби й сам достоту не знав, котрий це насправді. Він дивився на нього із зачудуванням. Чорнота збігла по рукаву від плеча до звисаючого гострого кінчика. Плече і верх рукава стали коричневими, тоді сірими, вся фарба далі збігала в гострий кінчик, і от уже Хаул був одягнений у чорний костюм, один рукав якого був блакитно-срібний, а кінчик здавався вмоченим у дьоготь.

— Цей, — сказав Хаул, повертаючи рукаву чорний колір до самого плеча.

Софі чомусь іще більше розсердилася. Не в змозі нічого сказати, вона люто фиркнула.

— Софі! — сказав Хаул, благально посміхаючись.

Людина-пес штовхнув двері з дворика і почимчикував у крамницю. Він не міг дозволити Хаулу довго розмовляти з Софі. Хаул уважно подивився на пса.

— А тепер у вас ще й бобтейл, — сказав він, ніби був радий змінити тему розмови. — Для двох собак треба вдвічі більше корму.

— Це той самий пес, — сердито відповіла Софі. — Він зачарований.

— Он як? — сказав Хаул і кинувся до пса з такою швидкістю, що стало зрозуміло, наскільки він радий можливості опинитися подалі від Софі. Тільки-от людина-пес, певна річ, анітрохи цього не бажав. Він сахнувся. Хаул зробив кидок і схопив пса обіруч за кошлату шерсть, не дозволивши йому вискочити у двір.

— Ага! — вигукнув він і встав на коліна, щоб подивитися псові в очі. — Софі, а чому ви мені раніше про це не сказали?! Цей пес — це людина! І він у жахливому стані!

Хаул крутнувся на коліні, не випускаючи пса. Софі зустрілася очима зі скляним поглядом Хаула і зрозуміла, що цього разу він розлютився, і розлютився по-справжньому.

Прекрасно. Софі була саме в підхожому настрої для сутички.

— Ви могли б і самі помітити, — зауважила вона, відповідаючи Хаулу не менш твердим поглядом і під’юджуючи його вдатися до крайнього засобу — зеленого слизу. — Та й пес не хотів…

Хаул був занадто сердитий, щоб її слухати. Він підхопився на ноги і потягнув пса за собою по плитках.

— Я помітив би, якби не був зайнятий іншими справами, — сказав він. — Ходіть. Я хочу показати вас Кальциферу.

Пес упирався всіма чотирма кошлатими лапами. Хаул тягнув його, лапи пса ковзали по плитках.

— Майкле! — заволав Хаул.

У його крикові було щось таке, що Майкл негайно примчався.

— Ну а ти знав, що цей собака насправді людина? — запитав його Хаул, тягнучи разом з ним угору сходами важкого пса, який ще й опирався.

— Та ну? А що, справді? — запитав Майкл, вражений і приголомшений.

— Ага, то ти не винен, а винна тільки Софі, — пропихтів Хаул, волочачи пса через комору з мітлами. — Як тільки щось таке стається — це точно Софі! Але ж ти‑то про це знав, га, Кальцифере? — сказав він, коли вони з Майклом підтягли пса до вогнища.

Кальцифер задкував, поки не вперся в задню стінку вогнища.

— Ти не питав, — пробурмотів він.

— Ага, то я мав тебе запитати?! — обурився Хаул. — Ну добре, я сам повинен був помітити! Але твоя поведінка, Кальцифере, мерзенна! Порівняно з тим, як Відьма поводиться зі своїм демоном, в тебе огидно легке життя, а все, що я в тебе прошу натомість, — це говорити мені те, що мені потрібно. Це ти вже вдруге мене підводиш! А тепер допоможи мені повернути цьому створінню його справжнє обличчя, негайно!

Кальцифер мав нездорово блакитний відтінок.

— Добре, — сердито відповів він.

Людина-пес намагався викрутитися, але Хаул вперся плечем йому в груди і штовхнув його вгору, тож йому мимоволі довелося встати на задні лапи. Хаул з Майклом так його і тримали.

— Чому ця дурна істота так упирається? — важко видихнув Хаул. — Це схоже на ще одне закляття Відьми Пустирищ, правда?

— Так, причому в кілька шарів, — підтвердив Кальцифер.

— Знімай всі собачі шари, — велів Хаул.

Кальцифер заревів і здійнявся темно-синьою хвилею. Софі, яка розважливо спостерігала від дверей комори, побачила, як силует кошлатого собаки западає в силует людини. Людина знову запала в собаку, тоді знову стала людиною, розмилася, тоді згустилася. І ось нарешті Хаул з Майклом тримали під руки рудоволосого чоловіка в зім’ятому коричневому костюмі. Софі нітрохи не здивувалася, що не впізнала його. Якщо не рахувати стривоженого погляду, його обличчя було майже зовсім позбавлене індивідуальності.

— То хто ж ви, друже? — запитав його Хаул.

Чоловік підняв тремтячі руки й обмацав своє обличчя.

— Я… Не знаю…

— Останнє ім’я, на яке він відгукувався, було Персіваль, — втрутився Кальцифер.

Чоловік подивився на Кальцифера так, немов шкодував, що Кальциферу це відомо.

— Справді? — перепитав він.

— Тоді ми наразі називатимемо вас Персівалем, — сказав Хаул. Він обернув колишнього пса і посадив його на стілець. — Посидьте тут, розслабтеся і розкажіть нам, що ви пам’ятаєте. Наскільки можна судити з того, як ви виглядали, ви якийсь час були у Відьми.

— Так, — відповів Персіваль, знову потираючи обличчя. — Вона зняла мені голову. Я… Я пам’ятаю, як лежу на полиці і дивлюся на решту себе…

Майкл був ошелешений.

— Але ж тоді б ви померли! — запротестував він.

— Необов’язково, — сказав Хаул. — Ти ще не дійшов до цього виду магічного мистецтва, але я можу відокремити від тебе будь-яку частину на власне бажання, а решта твого тіла буде жива, якщо все зробити правильно, — він нахмурено подивився на колишнього пса. — Тільки-от я не впевнений, що Відьма склала його назад як слід.

Кальцифер, який явно намагався довести, що він тяжко працює на Хаула, сказав:

— Цей чоловік неповний, у ньому є частини від іншого.

Тепер Персіваль виглядав ще більше очманілим.

— Кальцифере, не тривож його, — сказав Хаул. — Йому і так уже досить зле. Чи ви знаєте, друже, навіщо Відьма зняла вам голову? — запитав він Персіваля.

— Ні, — відповів Персіваль. — Нічого не пам’ятаю.

На думку Софі, це була відверта брехня. Вона стиха фиркнула.

Тут Майклом раптом заволоділа напрочуд хвилююча ідея. Він схилився над Персівалем і запитав:

— А чи вам ніколи не доводилося відгукуватися на ім’я Джастін — або на «Ваша королівська високосте»?

Софі знову фиркнула. Вона знала, що