Дівчинка з Землі - Кір Буличів

за шаром. Якнайтонші шари. Мільйони шарів. Щойно одне зображення закріпиться в дзеркалі — його прикриває інший шар. І так далі. А коли квітку зрізано, вона не може далі нарощувати шарів у дзеркалі, і вони починають зникати з неї — шар за шаром. І ми бачимо те, що бачило дзеркало. Тільки навпаки. Немовби плівку відмотують назад. Ясно?

— Цілком можливо, — згодився я. — Дуже цікава квітка. Але нам пора збиратися. Нехай Полосков готує до польоту металорозвідник, а я з’їжджу на всюдиході на ту галявину і пошукаю, чи нема довкола неї слідів загиблого корабля «Синя чайка».

— Я з тобою, тату, — мовила Аліса. — І говоруна візьмемо.

— Добре.

Я пішов униз готувати всюдихід, а Аліса лишилася в кают-компанії, їй цікаво було дивитися кіно навпаки.

— Алісо! — крикнув я, заводячи машину. — Ти готова?

— Зараз! — відгукнулася Аліса у відповідь. — Одну хвилинку!

І відразу ж покликала мене:

— Тату, мерщій сюди! Та мерщій же! А то вони зникнуть.

Я за три стрибки злетів по трапу і вбіг у кают-компанію. Аліса стояла біля дзеркал.

— Дивися, — мовила вона, почувши, що я зайшов.

У всіх дзеркалах відбивалася та сама картина: посеред галявини стояло двоє: товстун у шкіряному костюмі й доктор Верховцев. За кущами виднівся ніс швидкісного космічного корабля.

Товстун із Верховцевим про щось сперечалися. Потім задом наперед пішли.

— Вони десь тут, — сказала Аліса. — Вони не здогадалися, що квіти їх викажуть.

— Схоже, що твоя правда, — відповів я. — Але чому? Чому?

— Що — чому?

— Напевно, вони теж не знають, де капітан. А то чого б їм ганятися за говоруном?

— А може, капітан у них у полоні і вони бояться, що про це дізнаються? Вони піймали капітана, посадили його у в’язницю, а говорун полетів. От вони й бояться.

— Але навіщо комусь саджати капітана у в’язницю? Вигадниця ти, Алісо!

— І ти нічого не робитимеш? Нехай так усе й залишиться?

— Ні, — відповів я. — Неробство — найбездарніше заняття.

Я потягся до мікрофона, натиснув кнопку і промовив:

— Полосков, Зелений, слухайте. Щойно на дзеркалі квітки ми з Алісою бачили товстуна з Верховцевим. Це означає: вони були тут, принаймні, за день до нас. Вони прилетіли на швидкісному кораблі. Що ви думаєте з цього приводу? Переходжу на прийом.

— Я гадаю, що Другий капітан десь на цій планеті, — сказав Полосков.

— А я думаю, що нам краще зараз полетіти звідси, — обізвався Зелений. — Нас лише троє, і наш корабель не захищений від нападу. Ми повинні негайно летіти до населеної планети і звідти зв’язатися з Землею або Фіксом. Звідтіля прилетить спеціальний корабель із Служби галактичної безпеки. Вони ліпше від нас упораються з несподіванками.

Зелений, звичайно, говорив розумно. Але він завжди перебільшує труднощі й небезпеки. Тому я сказав:

— Поки що ніхто на нас не нападе. Хоч, звісно, ми маємо подбати про свою безпеку.

— Слушно, — погодився зі мною Полосков. — Відлітати так ось, відразу, мені не хочеться. Спершу ми мусимо зробити все, що в наших силах, аби допомогти Другому капітанові.

— Слушно, — притакнула Аліса.

— Навіть дивно! — буркнув Зелений. — Можна подумати, що я злякався. А я просто намагаюсь бути розумним. На борту в нас дитина і беззахисні звірі. Може так статися, що ми капітанові не допоможемо і самі постраждаємо. Та якщо капітан вирішує, що нам треба залишитися, я битимусь до останнього патрона.

— Ну, до цього, сподіваюся, не дійде, — відповів я. — Ми прилетіли сюди для того, щоб з’ясувати, чи не сталося біди з одним із капітанів. Ми ні на кого не збираємося нападати і ні з ким не хочемо воювати.

— А я, до речі, не така вже беззахисна дитина, — мовила Аліса. — Поїдемо на галявину?

— Постривай, — зупинив я. — Подивимося ще в дзеркала.

Але більше там нічого не відбувалося. Так нічого й не діждавшись, ми з Алісою все-таки залізли у всюдихід і об’їхали на ньому околиці галявини. Ми знайшли тільки сліди посадки корабля за пагорбами. Трава там була випалена гальмівними двигунами, і вузенька стежка вела крізь кущі до галявини.

Ми вернулися під обід і застали Зеленого в кают-компанії. Він задумливо стояв перед дзеркальними квітами і поскубував себе за руду бороду. В другій руці у нього була вібробритва.

— Що з тобою, Зелений? — спитав я.

— Думаю, — відповів механік.

У дзеркалах відбивався тихий сонячний день.

— Я думаю, — вів далі Зелений, — скільки живуть оці квіти.

— Напевно, кілька днів, — кинув я.

— А раптом їм зовсім не кілька днів, а багато років? Раптом вони рік за роком запам’ятовують усе, що відбувається довкола? Поглянь, які товсті дзеркала — сантиметрів по шість кожне. І дуже щільні. А за два дні, поки стоять у нас, вони не потоншали. Можна, Алісо, я зроблю операцію над однією квіткою?

— Давайте, — згодилась Аліса, яка відразу збагнула, в чому річ.

Зелений переніс одну із квіток на стіл у лабораторію, закріпив її затискачами і почав тонку операцію.

— Я зніму одразу сантиметр, — сказав він.

— Постривай, — зупинив я механіка. — Почни з тоненького шару: можливо, нічого й не вийде.

Зелений послухав мене і ввімкнув вібробритву. Індикатор, білий від цікавості, вийшов із кутка й підійшов ближче, тихо переступаючи ногами-паличками. Кущики заворушилися у своїй клітці — думали, що даватимуть компот. Павук-ткач-троглодит перестав плести шарф.

Тонкий шар, прозорий, наче целофанова плівка, відокремився від дзеркала. Зелений обережно