Небесний народ - Вальдемар Бонзельс

Перед самою кончиною він побачив поряд із собою іншого, такого ж рокованого на смерть. Засуджений лиходій уздрів, що від його безвинно стражденного сусіда іде якесь неземне світло. Розбійник знав цього чоловіка, котрий воскресив померлого, чув, як незнайомець говорив із людьми на ринку, а ось тепер має пізнати сповна гірку чашу мученицької смерті. І найшло осяяння на вбивцю. Він зрозумів, що ця людина поруч добровільно приймає мученицьку смерть за провини таких людей, як він, і попросив злочинець: «Згадай мене у Царстві Твоєму». А той глянув на прохача і, вбачаючи у просьбі грішника Божу відповідь на власні муки, відповів йому: «Ще сьогодні ти разом зі мною побачиш велич Царства». І завдяки цій останній обітниці його любові до ближнього знову відчув він силу впевненості, і нескінченне та світле вилилося в останнє зітхання: «Сталося…»

Коли липа завершила свою оповідь, на сході небесної далечіні вже бралося на світанок. Лісову галявину окутувала тиша. Здавалося, можна було почути навіть дихання усіх, хто слухав цю історію. Правда, багато хто заснув тієї прохолодної місячної ночі, однак скидалося на те, що спали лише їхні тіла, а серця продовжували слухати. Зміст почутої оповіді прокотився хвилею та забринів у душах всіх живих істот, які, видавалося, не потребували повного розуміння, проте відчули щастя, усвідомивши, що таке самопожертва ради інших.

Як і перше, на узліссі царювала дивовижна, урочиста тиша. В дуплі дерева сірій Уці навіть здалося, ніби зараз має статися чудо. Стара сова пригадувала минуле життя, і шум гілля липи, на якій вона жила, зроду ще не був їй таким рідним та близьким. Ще ніколи він не звучав для птахи настільки мелодійно-гармонійно, і від цього життя стало видаватися гарним та мирним. «Які ж вони, люди, все-таки дивовижні!» — подумала сова. Вона глянула додолу на трав’янистий килим та непорушно застиглі в ранкових сутінках вітки клубків-кущів.

— Мабуть, недовго вже мені ряст топтати, — сказала сова. — Проте скільки ж хорошого й гарного я пережила та побачила! Тож і після мене життя триватиме, прийде вічне царство радості та любові…

Несподівано тиша обірвалася: там, угорі, задзвеніло над полями, сипонуло переливами з неба дзвінке веселе тьохкання, сповнене такої любові і ніжності й таке благозвучне, що мимоволі хотілось заплющити очі й насолодитися миттю блаженства.

З галявини донісся сповнений здивування голос:

— Жайвір співає!

— Це ж як, — здивувалася Уку, — літо на спаді, а жайворонок заспівав?

Збита з пантелику, радісно зачарована ясним співом у ранкових сутінках та страшенно здивована, стара птаха тільки лупала очима та розглядалася довкола. Увесь світ навкруги ожив та заворушився, і цей порух усе наростав. Розгублені та щасливі, створіння дивилися одне на одного. Нараз Уку пригадала собі дещо і хотіла було сказати, одначе не промовила ані слова. Сову переповнили почуття, і вона, немов сп’яніла від радості, прихилилася до стовбура, а з її очей закапали сльози. Нарешті птаха подолала свій жаль, що переповнював серце, і вигукнула схлипуючи:

— Ельф! Ельфійське дитя!

Сові ніхто не відповів, а після її окрику все замовкло, і тільки пісня жайвора ясно та самотнього дзвеніла, наповнюючи тишу світу, над яким зависло у прозорій синяві небозводу вранішнє світило. Аж тоді всі полегшено зітхнули, позбуваючись залишків страху, бо зрозуміли, що відбувається. Ніхто навіть не глянув туди, де зазвичай любив сидіти добрий дух, бо всі уже знали, що він пішов від них, отримавши нарешті довгоочікувану свободу. Тож мешканці лісової галявини, завмерши, слухали дивовижне чудо пізньої співанки жайвора. Птах, виражаючи вдячність та любов, виконував свою обіцянку ельфові: «Коли повертатимешся додому, я заспіваю тобі».

Під час подорожі на південь ластівка для короткого відпочинку сідає на липу, і її сповнений жаги мандрівок ясний голос будить в серцях лісовиків примарні уявлення про далеке чужоземне щастя та близьке прощання.

— Багато хто з вас, пташиний народе, в скорім часі покине свої домівки й полетить у теплі краї. Таким бажаю щасливої дороги, а тим, хто залишається, — всього найкращого! — гукнула ластівка. — Я покидаю вас і віддаю себе невидимому вітрові, що понесе мене над глибокими ущелинами, високими горами, далекими долами та мерехтливим морем. Я люблю вітер під своїми крильми. Від нього я знаю, що таке свобода. Свобода — це щастя торкнутися найвищої вершини світу. Летімо зі мною, хто може та хоче! І не переймайтеся ті, хто залишиться й не полетить, хто спатиме в прохолодному спокоєві, усім вам залишаю в снах моє прагнення сягнути далечіні.

Під час моєї подорожі я долечу на півдні до острова у морі, де на скелях під вітром втішаються дикі квіти. Там, у морських бухтах, наповнених смоляним запахом старезних дерев, мимоволі задумуєшся про безсмертя і вічність. Уночі над тим островом виблискують та манять з небозводу розсипи зірок, а до підніжжя його непорушних скель день у день б’ється та клекоче море. Деколи мені навіть здається, що там земля втомилася від людини: у неї змучений та вбогий вигляд. Але під сонячними променями зморшки старих гір випромінюють мудрий усміх.

У цій місцині в жодну пору року не в’яне листя на деревах, вони зеленіють аж до самої смерті. Радість у людей, що там живуть, — нестримна. Під жарким сонцем вони серйозні тільки у сні, скорбота у них виражається меланхолією, а несподівану смерть вони зустрічають без гіркоти у серці. Так, там простіше змиритися зі смертю, бо дріб’язкові думки та непотрібні надії висихають на сонці і змиваються морем. Мене зі страшною силою тягне туди, у м’яку, сповнену тиші блакить, на південь. Прощавайте, зустрінемося знову, коли вертатимусь!

Дзвінко заспівавши, ластівка здійнялася вгору й кинулася у вихор вітру, котрий, зрадівши спорідненій душі, бережно підхопив її та поніс у височину.

— Та гей, ось хто вміє літати! — захопилася польотом ластівки горихвістка, хоча серед птахів узлісся вона