Небесний народ - Вальдемар Бонзельс

Полум’яний опис краси та величі царства западав у душі присутніх. У світлі цього царства зникали турботи, ненависть, ворожість і навіть переставала гнітити смерть — все щезало так само, як на променях вранішнього сонця зникає у долині туман.

— Я прийшов до вас сказати, що Отець наш Небесний піклується про кожного. Підіть зі мною — і станете досконалими, а в своїй досконалості станете подібними до Господа.

Царство, про яке говорив проповідник, — воно в храмі душ наших. Там воно живе і квітне. Імена Бога та любові, казав він, становлять одне ціле, поєднуючись у нескінченну свободу. Той чоловік горів бажанням, щоб люди відсторонилися від скороминущих земних благ та посвятили себе вічному. Пристрасними словами, що горіли зневагою та гнівом, звернувся він до фарисеїв, котрі, зібравшись укупі, стояли та слухали його разом з іншими людьми. Промовець ганьбив їхні мертві закони та половинчастість їх діянь.

Хвилювання та страх серед людей, що зібралися слухати проповідника, все наростали. Через деякий час присутні вже сприймали його, як небесного посланця, вісника нового миру на землі. Незабаром слухачам здалося, що ось-ось небеса розверзнуться та заберуть цей полум’яний дух пророцтв і передбачень назад до себе. Аж тут він підвів очі до неба і заговорив до Бога, мовби постав перед ним лицем до лиця. Від жаху люди впали ниць, бо їм видалося, що зараз пристрасть його голосу зведе Господа з його трону на грішну землю, просто серед них. Слухачі міркували: позвавши Бога як свідка, він утвердить тим самим свою силу та владу над всією землею. Однак замість цього проповідник лише молився про хліб насущний, прощення боргів та вбереження від лукавого. У захваті від надмірного щастя, що переповнило його, він гукнув тремтячим голосом до Бога: «Бо царство Твоє!»

Схил гори став подібним на ниву після женців. Сонячне проміння переливалося теплом, а там, у далечині синього неба, ген над садами співали жайвори.

Ніхто не міг описати, як подіяли слова промовця на слухачів. Щасливі, хоча й налякані, люди порозходилися, коли він закінчив проповідь. За деякий час слава про незвичайного чоловіка розійшлася у тій державі від краю до краю, а навіть за її кордони.

Тим часом незнайомий посланець, що ніс нову звістку, котра возводила любов до найголовніших цінностей на цім світі, пішов тою країною далі. Прошкував та ніс до людей свою мудрість, розмовляючи з ними на базарах та вулицях. Він не допитувався в тих, кого зустрічав на своєму шляху, чи ти добрий, чи поганий, він лише цікавився, чого, власне, жадає їх серце і прагне душа. Їхня туга за домом була йому милішою, ніж їхні земні чесноти, бо йому не потрібні були жертвоприношення, а тільки сердечна щирість та душевна чистота. Так він проявив милосердя до пропащої жінки, побачивши смуток її смирення, і відмовився від пожертви багатого чоловіка, бо той не міг усім серцем повністю зректися того, чим володів. Але тим, що мали віру в царство любові, незнайомець прощав усе, і якщо він кому допомагав, то не питався, з якої країни та людина чи якого віросповідання. Той дивний чоловік полегшував страждання, мовби тільки для цього і прийшов на світ. Він не міг пройти повз чуже горе і не цурався допомогти.

Якось прибув до незнайомця чужоземний полководець, який знав його тільки з розповідей, та попросив зцілити хворого слугу. Чоловік сказав йому:

— Я прийду і зроблю це.

А полководець знічено всміхнувся й уточнив:

— Я не заслужив того, щоб ти приходив у мій дім. Промов лише своє слово — і мій слуга одужає.

Від почутого незнайомець радо стрепенувся, бо надто велика довіра була в тих словах. Повернувшись до друзів, що його супроводжували, він ледве стримав сльози і промовив:

— Навіть серед вас не знайшов я такої віри.

Після цього чоловік сказав чужоземному прибульцю:

— Дякую за твої добрі слова. Вертайся додому, там застанеш свого слугу вже здоровим.

І справді, повернувшись домів, господар побачив, що його слуга видужав.

Такою-от силою володів незнайомець. І ніхто не міг зрозуміти, звідки ж ця могутність у нього, а той, усміхаючись, говорив їм: «Якби було у вас віри хоч на макове зернятко, то змогли б ви гори зрушити з місця».

Ті його товариші, що ходили з ним, рідко коли розуміли, про що він їм говорить. Часто вони просто боялися його, ще частіше боялися за нього. Їхніх страхів особливо побільшало, як зайшов він одного разу з бичем у руці до Божого храму і вигнав звідти гендлярів, які виставили у Господньому домі свої столи. Після цього випадку деякі почали нишком боятися, чи не стратив він часом глузду. Адже покидав на долівку таці з грошима, і змішалися статки усіх гендлярів, тож ніхто не знав, де чиє лежить. І не звертав незнайомець ніякої уваги на розлючених торговців, ніби мав охорону незліченних ангелів, що невидимо слідували за ним усюди. Збоку виглядало, що ці небесні створіння віддали йому владу над землею, і була ця влада набагато більшою, ніж будь-яка земна королівська чи імператорська. Отож, супутники цього дивного чоловіка нерідко боялися його суворості та непохитності в усьому, особливо ж — у вірі. Та коли одного разу вони розповіли про свої страхи, він сказав таке:

— Не судитиму того, хто слова мої чує, а не вірить мені, бо я прийшов сюди не карати, а прийшов, щоб радість приносити.

При цьому чоловік наголошував, що не може врятувати душу того, котрий сам не має в собі сили боротися за неї. Отож, говорив він про тих, котрі вже обрані для Царства Небесного, і про тих, хто ще не зможе знайти його. Він добре знав давню земну хибну думку: любові Всевишнього може зазнати навіть той, хто своєму ближньому її не вділяє. Сам же мав тверде переконання: лише ті можуть сприйняти цей божественний дар, які вже мають любов у душі. Чоловік не хотів, щоб люди боролися у собі з гріхом, стверджуючи, що гріх не вартий такої боротьби. Бо ж ніхто не заслужить царства його,