Небесний народ - Вальдемар Бонзельс
Вони ще не усвідомили, кого насправді зустріли, коли це знадвору, через увесь храм долинув голосний та радісний вигук матері, яка, забігши всередину, покликала свою дитину. Вона кинулася до сина, взяла його на руки і, пригорнувши, заплакала від радості, що нарешті відшукала згубу.
— Ми тебе три дні по цілому місту шукаємо! — вигукувала вона тремтячим голосом.
Проте радість матері була набагато більшою за її гнів. Такі самі відчуття охопили й батька малого, котрий теж забіг на голос дружини у храм і радо вхопив сина за руку. Та нараз обоє знічено замовкли, вражено й налякано усвідомлюючи, що навколо них стоять усіма знані та шановані жерці храму і наймудріші вчені-книжники тої країни.
Батьки поспіхом, майже бігом, вийшли з храму, і дитина слухняно затупотіла слідом, безмовно підкоряючись їхній волі.
Священики та мудреці, знічено усміхаючись, глянули один одному в вічі, будучи неспроможними опанувати ситуацію. Хтось лишень і спромігся, що подивитися вслід малому, інші задумалися, проте всі відчули, що світло від того дитяти залишилося поміж ними. Це сяйво бралося ані від знань, вичитаних з розумних книг, ані від високих санів священиків. Таке світло могло йти лише від чистого, люблячого серця.
І ось один з мудреців підвів голову й промовив: «Що ж то за такі часи настали, що нас, вчених мужів, осоромлює своєю жагою знань ще зовсім мала дитина?»
— Я не маю високих наукових ступенів та й не вчена я зовсім, — продовжила липа свою оповідь після короткої паузи. — Все, що пізнала, це сутність буття природи: відчуваю в собі, бачу на моїх гілках та довкола цвітіння і в’янення, утіху та смуток, а ще завжди нове пробудження радості. Вона, ця сутність, і є моєю мудрістю, котру надбала. А мені іншої й не треба, бо з тим, що знаю, я завжди була щасливою.
Я бачу відображення того чоловіка, про випадок з дитинства котрого вам розповідала, у природі. Лише за допомогою її образів я в змозі оповідати свої історії, і дай, Боже, невинності усім моїм справам та помислам. Ми всі з вами народжені в радості і до неї повертаємо, йдучи дорогою нашого життя.
З того хлоп’яти, який тоді здивував священиків у храмі Господньому, став чоловік, про долю котрого я хочу вам оповісти. Лише багато років по тому, вже зовсім дорослим, з’явився він знову серед людей, і я чула, що ніхто так достеменно й не знав, де він провів цей час. Зодягався той чолові, як усі, а не як вчений муж. Проста одежина на тілі, волосся до плечей та ні дому, ні майна, ані притулку, де можна було б спочити, — от так і ходив він поміж народу. Він не працював та не давав земним клопотам заволодіти його душею і помислами. У нього була лише віра в Отця Небесного, який прийме у своє царство всіх тих, що відкриють йому серце.
І хоча мандрував той чоловік одинаком та не просив у нікого любові чи дружби, знайшлися все ж люди, що приєдналися до нього, і ніщо на світі не могло змусити їх покинути свого вчителя. Розповідають, що побачили вони його на вулиці, почули, як звертається він до перехожих, і, приєднавшись до нього, почали жити таким же святенницько-бідним життям. Його учні, не роздумуючи, покинули роботу, свої домівки та рідних, аби повсякчас супроводжувати свого вчителя.
Уже скоро про цього дивного чоловіка заговорили по всій тій країні, проте розумів його мало хто. Той незнайомець говорив людям про любов, однак те, що він казав, було настільки новим, дивовижним та блискуче простим, що багато хто, зустрівши його, сахався від подиву, дехто обурювався, а ще інші були просто засліплені вже самою його присутністю. Люди почали ненавидіти проповідника, бо цей чоловік тривожив фальшивий спокій їхньої душевної бідноти. Він не говорив про повсякденні звичайні речі, про малі чи великі турботи, багатство чи владу, так само, як і не згадував про звичаї та обряди. Ні — він проповідував велич душі та сутність любові.
Якогось дня незнайомець піднявся на гору поблизу великого міста і почав розповідати людям, котрі його супроводжували, те, що лежало на серці. Він стояв на високій горі у світлі сонячних променів, одягнений в простий одяг, і промовляв, не звертаючи уваги ні на кількість слухачів, ні на те, чи чують вони його, чи в них радість на обличчях, чи ворожість. Чоловік забув про неприємне, заподіяне йому цими людьми, говорив — і сонце, під яким він стояв, ніби пронизувало його своїми променями. Слова, що линули з вуст проповідника, розвіювали темряву в серцях слухачів, ніби були вони з того самого сяйва, що огортало промовця.
Від його слів тьмяніли скороминущі земні речі — багатство, влада, людська шана й почесті; те, що зовсім недавно видавалося надто важливим, зараз ставало нічим, порохом. На їхнє місце проповідник ставив цінність любові. Її пишноту месія називав царством і прорікав дане царство не сильним та могутнім світу цього, а тим, хто чистий серцем, тим, хто зупинив свій вибір на співчутті та справедливості.
Люди слухали його з трепетним благоговінням, позбуваючись у серцях страху за тлінність свого земного буття. Промовець відвернув їхні погляди від сум’яття щоденних турбот і вказав на спокійну велич полів, на мирний спокій природи. Він говорив про квіти й птахи, котрі не сіють і не збирають врожаю, а мають все, що їм потрібно.
— Не переймайтеся тільки своїм життям! — гукнув він своїм слухачам. — Ви ж бо люди, і не рівня вони вам! Перш
