Панна квітів - Валерій Олександрович Шевчук
Місячний хлопчик був одягнений у темну керейку, підійшов він до малої й постукав у груди.
— Знову прийшов смутити мене? — спитала дівчинка, — Хіба не знаєш, що земля тут проковтує сумних?
— Це тільки вдень, — сказав Місячний хлопчик, — Вночі всім дозволено смутитися. Вночі не королева Веселощів панує, а королева Печалі.
— Як вона там? — спитала дівчинка, — Не забула ще мене?
— Коли б забула, не прийшов би я до тебе, — сказав Місячний хлопчик.
— А я вже гадала, що зустріну тут маму, — мовила мала, — Але й тут її нема! Ніде-ніде її нема!
— Чому ж не підеш звідси? — спитав Місячний хлопчик.
— Бо королева Веселощів щось таке мені пообіцяла. Щось таке: ніби покаже мені маму.
Місячний хлопчик стояв біля неї й трусився, навіть зубами поклацував.
— Що з тобою? — спитала його дівчинка.
— Холодно мені біля тебе, — сказав Місячний хлопчик, — Пусти мене собі в серце.
— Я тебе пущу, — сказала дівчинка, — але давай ще трохи порозмовляємо. Лялька моя Галя німа й глуха зробилася, і не маю я ані з ким словом перекинутися. Чуєш, як усі хропуть?
— Гадаєш, вони сплять? — спитав Місячний хлопчик, — Це вони з нами розмовляють, з Місячними хлопчиками. Саме сюди насилає нас найбільше королева Печалі. Саме тут ми знаходимо найбільше сердець, що згодні нас пригріти. Зрештою, можеш розмовляти зі мною й інакше. Пусти мене в серце й говори, я тебе почую, та й ти мене добре чутимеш.
— Заходь! — зітхнула дівчинка.
І він пройшов крізь її груди і вступив у серце. Згорнувся там клубочком і почав висвистувати найсмутнішу із смутних мелодію. Прислухалася маленька й почула, що крізь рокітливий хропіт зусібіч на цьому полі проривається ця ж таки мелодія. Вся поорана ногами левада, хоч і повна сонних та змучених людей, покрита тією музикою, як прозорою сіткою, бринить тут кожен міліметр повітря. Дівчинка пригорнула до грудей свою німу ляльку Галю і подумала під ту музику: а що, як і її мама приїжджала сюди в кареті, а що, коли й вона серед тих, кого проковтнула земля. Коли так, ніколи не знайде вона своєї мами, хоч би й довіку її шукала. А ще вона подумала, що королева Веселощів дуже хитра — пустила шукати її маму серед цих людей, хоч добре знала: ніколи дівчинці не передивитися всіх облич. Адже прибувають сюди щодня нові й нові люди і щодня вона їх переглядатиме, тобто доведеться їй танцювати без кінця, і це триватиме доти, доки не висякне її сила.
— Земле, земле! — прошепотіла дівчинка, — Я знаю, що ти добра, що ти милостива. Скажи мені, земле, де моя мама?
Але натомість вона почула тільки музику, тільки мелодію, що її висвистував Місячний хлопчик. Мовчала земля, бо й сама була втомлена, і сама спала.
— Ні, — сказала тоді дівчинка, прислухаючись до музики, що її награвав Місячний хлопчик, — Не залишуся я на цьому полі, адже це таке поле, що з нього нема повороту…
Вона сіла на тому клаптику землі, що їй дістався, і, натятій на коліна плахточку, бережно поклала біля себе німу ляльку й поставила лікті на коліна. Сиділа так і дивилася на Місяць, який і тепер спускав по блідому тонкому промінні Місячних хлопчиків. Вони сплигували на землю і йшли, шукаючи того, хто їх погукав. До того, хто вдає із себе сплячого, щоб постукати йому в груди і завітати в серце…
Маленька просиділа так доти, доки не поблідли в небі зорі. Трохи вона балакала з Місячним хлопчиком, але нічого розумного він їй не сказав і нічого не порадив. Коли ж поблідли зорі, Місячні хлопчики зробилися нетлями й полетіли з першими хвилями світанку геть. Дівчинка встала, взяла ляльку Галю й почала пробиратися між сонного люду — в цю передсвітанкову годину всі спали. Сіре світло обливало сплячих, і вони з розтуленими ротами і змореними сірими обличчями виглядали як неживі. Жоден із них не всміхався уві сні, бо кожен донесхочу насміявся вдень.
Вона дісталася до хати під солом'яним дахом, двері тут було відчинено, на ґанку сиділи, посхилявши голови на коліна, дівчата в сірих сукнях. Всі вони спали також. Дехто відкинувся до стіни — і в дівчат обличчя були сірі й ніби паперові.
Маленька ступила на сходи, які голосно під її босими ногами зарипіли. Одна із дівчат прокинулася, глипнула на дівчинку і знову відкинулася до стіни, з її рота вирвалося хрипке дихання.
Зайшла в хату й побачила королеву. Та лежала вшир ліжка нероздягнена й нерозплетена. У волосся її було зашпилено майже зів'ялу квітку, а ноги впиралися об підлогу. Один туфель спав, і крізь порвану панчоху виглядали сірі пальці.
Маленька боязко простягла руку й торкнула королеву. Та злякано підхопилася, і тоді вже дорешти переконалася дівчинка: анітрохи не схожа ця жінка на її маму.
— Хто мене будить? Хіба вже день? — вигукнула королева.
— Ще не день, але вже й не ніч, — сказала дівчинка, — І всі ще сплять…
— Чого хочеш від мене? — спитала сердито королева Веселості.
— Мені не подобається у Вас, — сказала дівчинка.
— То, може, ти смутишся? — спитала насторожено королева.
— Ні, — всміхнулася якнайвеселіше дівчинка, — Я не смучусь. Ви ж знаєте, чого я сюди прийшла?
— Скільки вас є, не можу запам'ятати, чого кожен сюди приходить, — мовила королева, позіхаючи.
— Я шукаю свою маму, — сказала дівчинка, — Не веселощів у цьому світі шукаю, а маму. І ви обіцяли показати, де вона.
— Таке чудне обіцяла? — засміялася королева Веселості, — Як же ти згубила свою маму? Розійшлися ви, чи що? Загубилася ти чи пропала?
— Не загубилася я ані пропала, —
