Панна квітів - Валерій Олександрович Шевчук
Тоді погладила дівчинка свою бідну, безруку й безоку і все-таки дурненьку ляльку Галю по голівці, аж та зраділа і затанцювала раптом, закрутилася, як дзига, а тоді спинилася й ніжкою притупнула.
— Ух, як добре! — сказала вона, — То я від радості засміялася. І знаєш чому? Ми знову разом, і я вже не викинута. Ходімо, чи що?
Дівчинка теж недовго роздумувала. Встала, притулила свою веселу ляльку до грудей і пішла у світ, покинувши цей край. Навіть не озиралася, щоб побачити, чи видно звідсіля хату із солом'яною стріхою, з-під якої вона щойно втекла, і жінку в пишному строї. І чи дивиться та жінка їй услід. Ішла собі і йшла, а в оченятах її горіло по іскорці, бо чимось вона себе втішила, бо щось собі, здається, придумала…
Спершу дівчинка почула веселу, легку і грайливу музику, і це одразу її підбадьорило. Звернула зі стежки на вкочену дорогу, але відразу мусила зійти на узбіччя, бо дорогою котилися карети, з яких визирали веселі люди. Візники на каретах помахували довжелезними батогами, і ті батоги вряди-годи ляскали над запряженими в два чи три ряди білими й чорними кіньми. І гукали ті візники пронизливо, а все те: і рух карет, і ляскання батогів, і покрики візників — улягало в ритм легкої, грайливої музики.
Карети звертали на іншу дорогу — алею, а вздовж неї з одного й другого боків висаджено було по два ряди дерев. І в глибині тієї дороги-алеї побачила дівчинка ще одну хату під солом'яною стріхою, але куди вищу й просторішу за попередні. Побачила вона на ґанку й високу, гарну жінку, аж серце їй ледве не зупинилося. Онде вона, її справжня мама! Але цього разу була дівчинка обережненька, не побігла до неї, а поволеньки пішла, ледве ногами пересуваючи.
Карети ж під'їжджали до ґанку, і з кожної, ніби бджоли з вулика, висипали по-святковому вдягнені чоловіки й жінки. Побіч завзято вигравали музики, і люди, котрі вискакували з карет, зразу ж ладнались у пари і відразу ж входили у танок. Було їх так багато в широкому дворі, тих танцюристів, що й ціла левада була запруджена ними. Танцювали всі й вигецували, а висока й гарна жінка, зустрічаючи кожну пару, щось заохочувальне їм викрикувала. Збоку від танцюристів, біля самої хати, розкладено було довгі, застелені вишитими убрусами столи, на яких красувалося повно наїдків і напоїв, і танцюристи раз-у-раз покидали танок і бігли до тих столів підкріпитися.
Тоді відчула й собі дівчинка, що вона голодна, бо в королеви Багатства харч був мізерний, та й давно вже вона звідти пішла. Отож аж голова їй крутилася, так хотілося їсти, а ще йшла завертом од того, що все навкруги вертілося, та й музика звучала ритмова, аж поривало її до танцю. А ще мала хвилювалася, бо жінка, до якої йшла, аж нітрохи не втрачала подібності з тією, котру бачила на срібній стежці крізь чарівні кришталики.
Спинилася й роззирнулася. І щось таке дивне помітила: музиками були пси, коти, пацюки і кози; окрім того, навчено їх було, певне, однієї мелодії, отієї веселої, легкої і грайливої, вони весь час одну й ту ж мелодію грали, і так це було незвичайно, що дівчинка не відала: радіти їй чи дивуватися.
Її вже помітила господиня двору й дому і рушила назустріч, світячи весело пустотливою усмішкою й пританцьовуючи при ході.
— Дивіться, мої гостеньки, дивіться! — загукала вона, — Яке чарівне і втішне маля до нас прийшло! Гляньте, як пишно воно вдягнене! Ходіть, дівчата, привітаємо нашу маленьку дорогу гостю!
На те з танцюючого тлуму випурхнуло кілька легких дівочих постатей і обступили вони дівчинку, зацвірінчали, закричали, гладячи її вишиту золотом та сріблом сорочечку і її золототкану плахточку.
— Звідкіля ти взялася, дівчинко? — спитала жінка, — Дивіться, а воно босе. Ти що, черевички згубило?
— Босе, босе, босе! — закричали дівчата, — Воно черевички загубило.
Жінка підійшла зовсім близько, а маленька так на неї задивилася, так задивилася, аж розсміялася весела господиня:
— Ну й чудне маля до нас прибилося! — вигукнула вона крізь сміх, — Гляньте, подруженьки, чи не смутне воно?
— Смутне, смутне! — закричали тонкими голосами дівчата. — Але ми її зараз розвеселимо.
І вони почали тіпати малу, смикати й повертати.
— У моєму королівстві не повинно бути смутних! — владно сказала жінка, — Розвеселіть її, а я згодом вийду до неї побалакати.
Повернулася і відійшла легким, танцівливим кроком. Дівчата знову засміялися та, склавши коло, й собі пішли у танок. Кожна з них корчила смішні й утішні мордочки, аж дівчинка не витримала й засміялася.
— Вона сміється, сміється! — заплескали в долоні дівчата, — Королево Веселості, вона уже сміється!
Одна з них схопила дівчинку за руку й повела її до ґанку, а інші веселою юрмою йшли слідом.
Королева стояла на ґанку, тримаючи на вустах усмішку. І дівчинці захотілося кинутися до неї з криком: «Мамо!», обхопити її коліна й заплакати від щастя. Але щось легеньке й остережне торкнулося її серця, щось там у ньому загучало, від чого дівчинка спинилася й завмерла. А що обличчя її все ще сміялося, то й уступила вона в розмову з королевою Веселості.
— Хто ти й куди йдеш? — спитала жінка, не перестаючи усміхатися й пританцьовувати.
— Я шукаю маму, — сказала дівчинка, — Мені сказали, що вона живе на Хмарі, — дівчинка показала на велику купчасту Хмару, — але туди ще ніхто з живих не діставався. Через це мені порадили йти у широкий і великий світ і спробувати знайти свою маму в інших жінках. От я і ходжу.
Королева Веселості задумалася на мить, але оскільки не могла вона задумуватися, то махнула рукою й засміялася.
— І треба таке придумати, — сказала
