Панна квітів - Валерій Олександрович Шевчук
— У мене ти не бідуватимеш і не сумуватимеш, — сказала жінка, — Я ж бо найбагатша з усіх багатих.
— Хто ж ви така? — задерла голову дівчинка.
— Хіба не пізнала? — засміялася господиня, — Я — королева Багатства, і єдине, чого тобі в мене доведеться навчитися, — добре і безпомильно лічити.
— Я вмію лічити, — сказала мала, — Минулого року я до ста лічила, а тепер — до тисячі!
— Чудово! — зирнула на неї королева Багатства, — Навчу тебе лічити до мільйона, мільярда і трильйона.
Стисла тендітні пальчики малої, і здалося дівчинці, що рука королеви Багатства теж металева, аж скрикнула вона тихенько — боляче їй зробилося…
Так почала вона жити у тієї жінки. Ніколи не сварила королева Багатства малу і не била за розлиту воду, розбиту чашку чи розсипаний цукор, ніколи не сумувала маленька біля неї так, як біля королеви Печалі, але була королева суха й поважна і мала напрочуд холодні, хоч і золотисті, очі. Все тіло її теж було золотисте, але так само холодне, і хоч розчісувала вона дівчинці волосся, зав'язувала банти й прикрашала стрічками, хоч одягала її в пишні золототкані парчі і у вишиті сріблом та золотом сорочки, не зовсім затишно відчувала себе біля неї дівчинка. Ніколи-бо ця жінка не сміялася й ніколи не співала, ніколи не раділа й не веселилася, ніколи не обігрівала приймачку теплим словом і теплим дотиком. Поцілунки її були холодні, як і всі її ласки, а в хаті завжди висів гіркуватий присмак металу…
— То як тобі подобається нова господиня? — спитала дівчинка в ляльки Галі, коли вискочила якось надвір.
— Вона гарна, — сказала лялька, — Гарнішої бути не може.
— Еге ж, вона гарна, — сказала дівчинка, — І в хаті в неї світло, але якось мені чудно в неї.
— Бо ти вередуха, — сказала лялька Галя, — Не було ще у тебе такої гарної господині.
— А не було, — згодилася дівчинка, — Може, я й справді вередуха?
— Еге ж, ти й справді вередуха, — сказала їй лялька Галя…
Чотири скрині стояли в хаті, і повела до них одного дня королева дівчинку. Були вони окуті золотими, срібними й мідними обручами, а коли відчинила королева першу скриню, здивувалася мала від величезної кількості мідних грошей.
— Ці гроші, — сказала королева Багатства, — лічитимемо місяць.
По тому відчинила другу скриню, і засліпило дівчинку срібне сяйво.
— А ці гроші лічитимемо два місяці!
Королева підійшла до третьої скрині і відкинула віко. Мусила примружитися дівчинка, бо побачила безліч золотих монет, од сяйва яких аж очі різало.
— Велика сила в цих грошах, дитино, — сказала королева Багатства, — Цілий світ за них можна купити, всіх людей і все їхнє добро. Ці гроші ми будемо лічити три місяці, бо кожну монету треба буде потримати в пальцях і приласкавити. Так перелічуватимемо гроші двічі на рік. Коли ж захочемо розважитися й потішити себе, відчинимо четверту скриню.
Вона відкинула четверте віко, і дівчинка аж приплющилася: засліпило її сяйвом золотих і срібних прикрас, густо поцяцькованих смарагдами, сапфірами, діамантами, аметистами, перлами, рубінами та ямшитами.
— Вразило тебе, ягідко? — добродушно засміялася королева Багатства, — У все це ми вбиратимемося щоразу, коли кінчимо лічити одну із скринь. Ходи сюди!
І вона штовхнула високі мідні двері — зайшли вони в срібну з позолотою кімнату, вщерть заставлену дзеркалами. І побачила дівчинка себе в тій кімнаті не в одній особі, а в дев'ятьох, і дев'ять королев стояло перед нею. А що було то в перший день по приході, саме тоді наказала королева дівчинці скинути її колишню темну одежу, що в неї вбрала малу королева Печалі.
— Скидай усе, ягідко, бо ми не повинні нічого мати від Печалі, — сказала королева Багатства, — У тих, хто найбагатший із багатих, мусить бути й одежа найбагатша…
Тоді-то й одягла королева на приймачку золототкані парчі і взула в золоті туфельки, і хоч важкими вони здалися дівчинці, промовчала вона, щоб не розгнівити свою добродійку.
Від усього того запаморочилась у голові в малої, а коли подивилася вона на жінку, яка хотіла мати її за дочку, здалося, що в ній було куди більше від високої та гарної, котру розшукувала, ніж у забутої вже королеви Печалі…
Перший місяць вони лічили мідні гроші. Вставали з першими променями сонця, а лягали з останніми. І стало трохи нудно дівчинці, хоч як вона старалася, — тільки й чула, що брязкіт монет і клацання кісточок на рахівниці. Вона й сама клацала на рахівниці й лічила, лічила. Все те потім перераховувала королева і виписували вони цифри крейдою на чорній дошці. Потім стирали й писали нові цифри, і так тяглося цілий тиждень. Навіть у неділю вони працювали, спершу і в вікно не мала коли виглянути дівчинка, бо не було для неї світу, навіть із лялькою Галею не мала як розмовитися, бо ляльку Галю королева викинула надвір, і там, надворі, під дощами й росами лялька Галя й мешкала. Дівчинка лише зуміла раз вискочити, щоб хоч під деревом свою ляльку прилаштувати, тоді й відбулася їхня перша розмова, але королева Багатства її виганьбила: навіщо тепер дівчинці обдерта, безрука й безока лялька, коли в неї є таке багатство! І щоб не сумувала вона за лялькою, їй було подаровано ще в третій день, відколи тут поселилася, ляльку порцелянову у пишнім, золотом шитім одіянні, у всипаній перлами шапочці і зі справжнім діамантовим намистом. Але що з того, коли ця лялька була глуха, німа і не вміла рухати ні руками, ні ногами — погралася трохи нею дівчинка та й покинула.
Коли ж минув другий тиждень, ударилася раптом у вікно, біля якого сиділа маленька, барвиста синичка, застукала в
