Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт

Заячавши, мов розлютований звір, Квінт шарахнув уперед. Засвистіла у повітрі ковінька. З-під ніг полетіли кістки.

— Ві-і-і, ві-і-і, ві-і-і!

Начинена смертю печера залящала оглушливим лиховісним вереском, і роз’юшений хижак повернувся до Квінта. Хлопець закам’янів, у голові застугоніло, тіло пройняла дрож. Пролунало скажене ревіння, хлопця обдало струменем затхлого повітря.

Квінт замружив очі. З рук йому вибило ковіньку. А за мить і його самого жбурнуло горілиць.

Чудовисько миттю опинилося на ньому, всмоктуючи хлопця у свою здоровецьку безформну тушу. Годі було не то ворухнутися — м’яза напружити! І лежачи, — недвижний, тихий, настрашений, — він одчув, як щось, мов жар гаряче, обмацує його обличчя, намагаючись розліпити повіки спершу одного ока, а далі другого.

Квінт не годен був закричати, він заледве дихав. Вереск — здавалося, він засягав у самісінький мозок — наростав. Усе тіло було знеможене, розбите. І зовні, і всередині страхітне світло дедалі розгоралося, дедалі яснішало, аж хлопцеві почало видаватися, ніби криваво-червоне сяйво ось-ось розсадить йому голову.

А тоді — пустка.

Квінт поволі приходив до тями. Він поворухнувся. У попереку тупо нило. Хлопець стиха застогнав, будячи луну в тихих сутінках. Голова здавалася легкою, ватяною і якоюсь навдивовижу порожньою — наче її очистили від думок.

Де я? Запитував себе Квінт. Хто я? Йому навіть довелося зробити над собою невеличке зусилля, аби згадати, як його звуть.

— Квінт, — прошепотів він, і це ім’я зринуло на поверхню його свідомості, буцім риба-болотниця на мутне плесо Багнища. — Квінт. Мабуть, я Квінт.

А проте бути певним не випадало. Його розум здавався порожнім і безвиразним, наче саме Багнище. І ще одна думка зринула. Вона піднялася під самісіньку поверхню, розпливчаста, а все ж лиховісна. У пітьмі він із чимось зчепився, з чимось лихим і безформним, таким, що не укладалося в голові, але здатним засягати в тебе не менше, ніж смердюча туманна примара з Багнища.

Квінт скривився. Воно напало на нього. Воно притисло його до землі. Квінт не міг ворухнутись і тільки відчував, як воно його досліджувало, розліплювало йому повіки…

З дедалі більшою тривогою Квінт усвідомлював, що, навіть тепер, оце зараз, поруч із ним щось було. Хлопець чув, як воно легенько шелестіло. До нього долетів терпкуватий дух прілого листя. Він затамував подих і, не розплющуючи очей, палко молився, щоб воно дало йому спокій. Зненацька Квінт відчув, як щось схоже на папір гладить його роз’ятрені повіки.

— А-а-а! — закричав Квінт і вдарив навідліг.

Щось різко хруснуло і пролунав болісний крик: його кулак наразився на плоть і кістку.

Квінт зойкнув. Хоч би що він ударив, воно було доволі тверде. Різко розплющивши очі, він побачив схиленого над собою високого дідугана: старий легенько потирав собі щелепу вузлуватими пальцями.

У тьмяному ліхтарному світлі Квінт розгледів його величезні кущуваті вуса, схожий на дзьоб ніс із трепетливими ніздрями та густі брови. Він мав на собі чудернацький одяг із чогось наче папір, а через плече йому звисав невеличкий шкіряний бесаг. Він упіймав Квінтів погляд і примружив очі.

— Гарно ж ти поводишся з тим, хто щойно порятував тобі життя! — пробурчав незнайомець тихим і сухим, мов пергамен, голосом.

— Порятував мені життя?! — запитально промимрив Квінт.

— Ти ще дешево відбувся, — провадив стариган. — Якби я не нагодився, коли…

Квінтові зайняло дух.

— То була якась червона, як кров, тварюка! — скричав він, затоплений жахливими спогадами. — Вона напала на мене!

— То був блискун, — пояснив його рятівник.

Квінт обернувся до нього.

— Блискун? — перепитав він. — Не може бути! Отаке одоробло!

— Знаю, що одоробло, — відповів незнайомець, — а все ж, вір не вір, то був блискун. Здоровенний блискун-самітник, який знайшов собі пристановище в кам’яних щільниках. Він полює на хирляків, на блудців…

— Маріс! — закричав Квінт. Рвучко підхопившись із землі, він попав незнайомця за його пожмакану кирею. — Моя супутниця Маріс, — повторив він і поморщився, коли біль у попереку з тупого став гострий, нестерпний. — Вона… вона…

— Не шарпайся, — порадив старий і присадив його лагідно, але рішуче до землі. Коли він рухався, одяг його шелестів. Запах вологого зілля посилився.

— Але… — почав Квінт.

— Твоя супутниця жива, — сповістив незнайомець. — А тепер лягай на місце.

— Жива? — одвів дух Квінт. — Хвала Небу…

— Ну годі вже про це, хлопче мій, — гостро, докірливо урвав стариган. — Дякувати треба не Небові, а Землі. — Незнайомець відкинувся назад, спершись на п’яти, і в його руках знову з’явився відкритий горщик, добутий звідкись із-за спини. — А тепер дай я трохи помащу тобі цією мастю повіки, де їх попекла ота здоровецька бестія, отой блискун, — вів далі старий. — Заплющ-но очі.

Квінт слухняно заплющився і цього разу вже не пручався, коли старечі вихудлі пальці втирали йому в шкіру заспокійливу масть. Повіки перестало пекти, по них розлилася приємна прохолода. Запах прілого зілля тепер аж шибав у носа.

На Квінта наринули решта спогадів: спершу струмочком, далі — потоком, і нарешті — могутньою хвилею, яка розлилася по поверхні бридкого порожнього багнища його свідомості, засіюючи її думками. Маріс. Професор. Берестяний сувій, похід у кам’яні щільники, таємнича печера… Терпкий запах повернув його до дійсності. І раптом Квінт виразно згадав, де він вдихав його раніше — і де чув цей тихий шелестливий звук.

— Бібліотека! — вигукнув він. — Ви той, хто спіймав мене, коли я падав. Ви… ви порятували мені життя.

Старий пирхнув.

— Здається у мене це вже входить у звичку, — промурмотів він. Пальці, що погладжували Квінтові повіки