Домбі і син - Чарльз Діккенс

Вона мала невситиму жагу і далі розводитись на цю тему. Але Уолтер, проклавши шлях нагору крізь туман, що наславсь од прання і мильним слизом укрив поручні, добився до кімнати капітана Катла і знайшов цього джентльмена в засідці за дверима.

— Ніколи не заборгував їй ні пенса, Уол-ре, — стиха сказав капітан, виявляючи ознаки тремтіння на виду. — Стільки їй послуг робив — їй і дітям. А вона як та відьма часом. Фу!

— Я б утік, капітане, — сказав Уолтер.

— Нема права, Уол-ре, — відповів Катл. — Вона знайде мене, де б я не був. Сідай. Як Джілс?

Капітан саме обідав (у капелюсі) холодною бараниною, портером і кількома гарячими, що аж диміли, картоплинами, які зварив сам і виймав у міру потреби з невеличкої каструлі біля каміна. На час обіду він одгвинчував свій гачок, а натомість угвинчував у дерев’яне гніздо ніж, яким і заходився тепер оббирати картоплину для Уолтера. Кімнати в нього були невеличкі й пропахлі тютюновим димом, але доволі затишні. Порядок у них був такий, наче тут щопівгодини відбувався землетрус.

— Як Джілс? — перепитав Капітан.

Уолтер, що встиг уже віддихатись і знов занепасти духом, — бо піднесла-його на дусі швидка хода, — подивився на нього, мовив: «ох, капітане Катле!» і вмився сльозами.

Немає слів, щоб описати, як стерявся капітан, побачивши отаке. Про місіс Мак-Стінджер у нього вже й гадки не було. Він упустив картоплину й виделку, упустив би й ніж, якби міг, і сидів, уп’явшись очима в хлопця, немов чекав звістки про те, що Сіті завалилося і безодня поглинула його старого друга разом з його костюмом кольору кави, гудзиками, хронометром, окулярами й усім іншим.

Та коли Уолтер пояснив, що сталося, капітан Катл, трохи поміркувавши, взявся до роботи. З маленької бляшки на верху буфета він висипав увесь свій запас готівки (що дорівнював тринадцяти фунтам з півкроною) і переклав у кишеню свого бахматого синього френча; збагатив цю скарбівню вмістом буфета, що складався із двох мікроскопічних старих чайних ложечок і негодящих щипців для цукру; витяг з глибин, де він спочивав, свого величезного срібного годинника з подвійною кришкою й переконався, що скарб цей цілий та неушкоджений; пригвинтив до правої руки гачка і, схопивши каракуватий ціпок, запропонував Уолтерові рушати в путь.

Згадавши, проте, у своєму благочестивому пориві про місіс Мак-Стінджер, що, можливо, пантрує на нього внизу, капітан Катл завагався й кілька разів глянув на вікно, наче подумав, чи не краще обрати цей незвичайний шлях для відходу, ніж стрічатися зі своїм грізним ворогом. Кінець кінцем капітан поклав удатись до хитрощів.

— Уол-ре, — несміливо підморгуючи, сказав він, — іди вперед, хлопче, скажи голосно: «До побачення, капітане Катле!», коли будеш у коридорі, і зачини двері. А на розі стань і чекай, аж я з’явлюся.

Це напучування грунтувалося, вочевидь, на знанні ворожої тактики, бо коли Уолтер спускався сходами, з кухні, неначе демон помсти, випорснула місіс Мак-Стінджер. Однак, не вздрівши, як того сподівалася, капітана, вона тільки знов натякнула на дверний молоток і щезла.

Минуло хвилин із п’ять, поки капітан Катл наважився тікати, бо саме стільки прочекав Уолтер на розі, дивлячись на будинок, звідки мав от:от з’явитися цупкий вощений капелюх.

Нарешті капітан, неначе його викинуло вибухом, вилетів з дверей і широкими кроками попрямував до нього, ні разу не озирнувшись, а коли вони повернули за ріг, почав висвистувати якусь мелодію.

— Дядько дуже підупав, Уол-ре? — спитав дорогою капітан.

— Боюсь, що так. Якби ви бачили його вранці, ви б цього забути не змогли.

— Додай ходи в ноги, Уол-ре, — сказав капітан, пришвидшуючи крок, — і ходи так щодня, все своє життя. Знайди цю пораду в катехізисі й дотримуйся її.

Капітан був занадто обтяжений думками про Соломона Джілса, перемішаними, мабуть, зі спогадами про свою втечу від місіс Мак-Стінджер, щоб могти просвітити Уол-тера новими цитатами. Вони не обмінялися більше ні словом, поки підійшли до дверей крамниці, де безталанний дерев’яний мічман зі своїм інструментом коло ока досліджував, здавалося, найдальші обрії в пошуках друга, що вивів би його зі скрути.

— Джілсе, — мовив капітан, вбігаючи до вітальні і майже з ніжністю беручи його за руку. — Ідіть круто проти вітру, і ми прорвемося. Все, що вам треба, — капітан говорив з урочистістю людини, що викладає одне з найцінніших житейських правил, на які здобулася мудрість людська, — все, що вам треба, — це йти проти вітру, і ми прорвемось.

Старий Сол теж потис йому руку й висловив подяку.

Тоді капітан Катл поважно, як і личило в такому випадку, виклав на стіл дві чайні ложечки, щипці для цукру, срібний годинник та готівку й спитав містера Брог-лея, яка вартість усього цього.

— Слухайте, у скільки ви це оціните? — спитав він.

— Та що ви, господь з вами! — відповів маклер. — Невже ви думаєте, що це чогось варте?

— А чому б ні? — спитав капітан.

— Чому? Бо борг складає триста сімдесят фунтів з гаком.

— Дарма, — відповів капітан, явно, проте, збентежений цифрою. — Все, що трапляє у невід, — риба.

— Безперечно, — погодився містер Броглей, — але салака не кит.

Філософська глибина цієї думки, здавалося, вразила капітана. З хвилинку він щось метикував, дивлячись на маклера як на великого генія, а потім одкликав майстра корабельних інструментів убік.

— Джілсе, — сказав капітін Катл, — наведіть мене на курс. Кому це ви винні?

— Цитьте! — застеріг старий. — Відійдім трохи. Не говоріть при Уолтерові. Це — застава за його батька: старий борг. Більшу частину я вже сплатив, Неде, але настали такі погані часи, що тепер я вже не можу. Я це передбачав, але запобігти не міг. Ні слова Уолтерові, боронь боже!

— Хіба ж у вас нема дечого в запасі? — прошепотів капітан.

— Так, так, дещо є,— відповів старий Сол, спочатку порившись у порожніх кишенях, а тоді під