Домбі і син - Чарльз Діккенс

у якому дерев’яний мічман потрапляє в скрутне становище

Гострий присмак романтики й потяг до чудесного, на яких була щедро замішана натура юного Уолтера Гея і які пильний нагляд його дядька, старого Соломона Джілса, не дуже-то й розвів водою суворого житейського досвіду, спричинилися до його незвичайного, бурхливого зацікавлення пригодою Флоренс із доброю місіс Браун. Він доти пестував і голубив цей спогад у своїй пам’яті, а надто ту частину, до якої був причетний сам, доки він перетворився у власний химерний виплід його фантазії, і та робила з ним, що хотіла.

Не виключено, що пам’ять про цей випадок і про його участь у ньому набула особливої привабливості ще й під впливом щонедільних мріянь старого Сола та капітана Катла. Бо не минало жодної неділі без того, щоб один із цих щирих друзів не натякнув про Річарда Уїттінгтона, а останній з двох згаданих джентльменів придбав навіть досить стародавню баладу, яка довгий час разом з іншими подібними творами, здебільшого морської тематики, тріпотіла на глухій стіні Торгової вулиці і де в поетичній формі оспівувалось залицяння й одруження юного помічника кочегара, якому заповідалось велике майбутнє, з такою собі «чарівною Піг» — довершеною дочкою шкіпера і співвласника вугільної баржі з Ньюкастла. У зазначеній зворушливій легенді капітан Катл убачав глибоку, надприродну схожість з історією Уолтера та Флоренс. Це так збуджувало його, що при кожній урочистій нагоді — в дні народження чи ще якісь не недільні свята — він гуркотав усю ту пісню в маленькій вітальні, від початку і до кінця, роблячи, на честь героїні, дивовижне тремоло на слові «Пі-і-г», що ним закінчувався кожен куплет.

Щирий, безтурботний, з відкритим серцем юнак не має звички аналізувати свої почуття, хоч як би вони його посідали. Важко було б розібратися в них і Уолтерові. Він раптом полюбив пристань, де вперше зустрівся з Флоренс, і вулиці (по суті, зовсім непринадні), якими вони йшли додому. Черевички що так часто спадали колись, він переховував у себе в кімнаті, а сидячи вечорами в маленькій вітальні, намалював в уяві цілу галерею портретів доброї місіс Браун. Здається, після того пам’ятного випадку він і одягатися став трохи чепурніше, і, без сумніву, залюбки прогулювався на дозвіллі до того кварталу, де стояв дім містера Домбі й існувала хоч якась можливість стрінути маленьку Флоренс на вулиці. Всі ці почуття, однак, були цілком дитячого, безневинного характеру. Флоренс була гарненька на вроду, а бачити гарненьке обличчя завжди приємно. Флоренс була слабка та беззахисна, — і він пишався, що може допомогти їй чи взяти під захист. Флоренс була найвдячніше на світі створіння — і любо було дивитися, як та вдячність осявала її личко. Про Флоренс не дбали, погорджували нею — і його юне серце повнилося симпатією до дитини, яка не знала тепла в своєму похмурому, статечному домі.

Отже, траплялося, що разів шість на рік Уолтер скидав на вулиці капелюха перед Флоренс, а Флоренс спинялася потиснути йому руку. Місіс Уїкем (яка на свій лад переінакшила прізвище Уолтера й незмінно називала його «молодий Гайгай»), знаючи історію їхнього знайомства, настільки звикла до хлопця, що не звертала на це ніякої уваги. Міс Ніппер, зі свого боку, навіть прагнула цих зустрічей, бо приємна Уолтерова зовнішність справила враження на її юну чутливу душу, і вона схилялася до думки, що її почуття не лишаються без відповіді.

Отже, Уолтер не те що не забував про своє знайомство з Флоренс, а навпаки — згадував про нього дедалі частіше. Щодо його несподіваного початку й усіх маленьких подробиць, котрі надавали йому особливого колориту й пікантності, то все це здавалось Уолтерові швидше цікавою і дуже для нього втішною казкою, аніж реальністю, в якій і він брав участь. В його уяві на першому плані завжди поставала Флоренс, а не він сам. Іноді Уолтер думав (і тоді прискорював ходу), як би було чудово, коли б він, на другий же день після їхньої зустрічі, вирушив у море, укрився б славою, а після довгих років відсутності повернувся б назад адміралом, яскріючи всіма барвами, мов дельфін, або щонайменше капітаном військового корабля з блискучими еполетами на плечах, одружився б із Флоренс (на той час уже вродливою молодою жінкою), на зло зубам, краватці та ланцюжку від годинника містера Домбі, і переможно повіз би її до блакитних берегів якогось далекого краю. А втім, попри всі ці польоти фантазії, мідна табличка на дверях контори «Домбі і Син» не так уже часто світилася золотом надій, а брудні скляні дашки променисто сяяли, — тож коли капітан з дядьком Солем розмовляли про Річарда Уїттінгтона й хазяйських дочок, Уолтер відчував, що краще за них розуміє своє місце в торговельному домі «Домбі і Син».

Уолтер день за днем весело й легко виконував свої обов’язки. Він добре прозирав утішні сподівання дядька Сола та капітана Катла, але плекав ще й тисячі своїх власних невиразних мрій, проти яких їхні фантазії здавалися сірою буденщиною. Так жив Уолтер і в період місіс Піпчін, коли він уже трохи (але не досить) змужнів, і був такий самий легконогий, легкосердий і легкодумний юнак, як і за тих часів, коли з уявною ватагою матросів і з дядьком Солем на чолі атакував вітальню або присвічував старому, коли той діставав з льоху відому нам мадеру.

— Дядю Соле, — сказав Уолтер, — я думаю, чи ви, бува, не захворіли? Ви сьогодні нічого не їли за сніданком. Я приведу лікаря, якщо так піде далі.

— Лікар не може дати того, що мені треба, хлопчику, — відповів дядько Сол. — А якщо котрий і міг би, то не дасть.

— Чого ж вам треба, дядю? Покупців?

— Так, — зітхнув Соломон. — Покупці допомогли би.

— Ох, хай йому біс! — скрикнув Уолтер, зі стуком ставлячи чашку й ударяючи рукою по столі. — Коли я бачу, як сотні людей цілий день сновигають по нашій вулиці і з десяток щохвилі проходить повз нашу крамницю, мені