Домбі і син - Чарльз Діккенс

Нарешті, привізши до дітей міс Токс з місіс Чік і знову заставши в Брайтоні майора, містер Домбі запросив його пообідати до себе в Бедфордський готель, а попередньо поздоровив міс Токс з таким знайомим і сусідою. Незважаючи на посилений стукіт серця, викликаний цими компліментами, вони не були їй неприємні, бо піднімали її в чужих очах і дали змогу продемонструвати скромність та збентеження, що їх вона була зовсім не проти виявити. Під час обіду майор дав їй чимало приводів для цього, бідкаючись, що вона покинула його й Принцесин майдан, а що ці бідкання, видно, приносили йому велику втіху, то все йшло просто чудово.

Тим більше, що майор узяв на себе керівництво розмовою і виявив до цього такий же незмірний апетит, як і до різних страв, серед яких він майже запорпався, посиливши цим свою здатність розпалюватись. Звичайна мовчазна стриманість містера Домбі тільки сприяла цій узурпації. Майор почував, що його сонце сходить у повному блиску, і в пориві власної дотепності навів таку безліч нових видозмін свого імені, аж сам собі дивувався. Одне слово, усі були задоволені й визнали, що, майор невичерпний у розмові, і коли він, вже пізно ввечері, після, затяжної партії у віст, пішов до себе, містер Домбі ще раз поздоровив розчервонілу міс Токс з таким знайомим та сусідою.

Повертаючись до свого готелю, майор цілу дорогу проказував до себе й про себе «хитрющий, сер… хитрющий, сер… збіса хитрющий!», а сівши у крісло в своїй кімнаті, зайшовся безгучним реготом, що інколи нападав на нього і завжди наганяв страх на інших. Регіт тривав так довго, що чорношкірий денщик, який дивився на майора здаля і нізащо в світі не наважився б підійти ближче, двічі чи тричі подумав, що той уже конає. Усе тіло майора, а надто голова та обличчя, розбухло, як ніколи доти, і перед очима денщика колихалося і двигтіло щось масивне кольору індиго. Нарешті регіт перетворився у вибух кашлю, а коли цей останній трохи вщух, майор уривчасто загримів:

— Ну-ну, мадам, ну-ну! Місіс Домбі, так, мадам? Не думаю, мадам. Не бути цьому, доки Джо Бі здатен устромити вам палицю в колесо. Дж. Бі наздогнав вас, мадам. Його ще не вибито з сідла, сер. Вона мудра, сер, мудра. Але Джош мудріший. Він не спить, він пильнує. Старий Джо не спить, сер!

Останнє твердження, безперечно, було правдиве — жахливо правдиве. Лишалося воно таким більшу частину ночі, що минула серед подібних вигуків упереміш з нападами кашлю та ядухи, які лякали весь будинок.

Наступного по цьому дня (то була неділя), коли містер Домбі, місіс Чік і міс Токс сиділи за сніданком, знай вихваляючи майора, в кімнату вбігла Флоренс. Обличчя їй заливав рум’янець, очі іскрилися радістю.

— Тату, тату! — скрикнула вона. — Тут Уолтер, і боїться заходити!

— Хто? — здивувався містер Домбі.— Що це знаьшть? У чім справа?

— Уолтер, тату! — боязко повторила Флоренс, зрозумівши, що занадто по-панібратському звернулася до батька. — Той, хто знайшов мене, коли я загубилася.

— Це вона про молодого Гея, Луїзо? — спитав містер Домбі, суплячи брови. — Ця дитина щось надто галаслива стала. Навряд чи то Гей. Піди, прошу, подивися.

Місіс Чік вибігла в коридор і повернулася зі звісткою, що то й справді прийшов молодий Гей у супроводі якоїсь чудної на вигляд особи, і що молодий Гей не наважується ввійти, поки містер Домбі снідає, а почекає, коли містер Домбі дозволить потурбувати його.

— Скажіть, хай заходить негайно, — звелів містер Домбі. — Ну, Гею, у чім там справа? Хто вирядив вас сюди? Хіба не можна було послати когось іншого?

— Вибачте, сер, — відповів Уолтер. — Мене ніхто не посилав. Я сам насмілився приїхати. Сподіваюсь, ви даруєте мені цю сміливість, довідавшись про причину.

Але містер Домбі, не слухаючи його, поривався зазирнути йому за спину, наче той був стовпом на дорозі.

— Що це? — сказав містер Домбі. — Хто це? Я гадаю, ви помилилися дверима, сер.

— О, перепрошую, дуже, що я не сам, сер, — поквапився пояснити Уолтер, — але це… це капітан Катл, сер.

— Уол-ре, хлопче мій, — грудним голосом прогудів капітан, — тримайся!

І в ту ж мить, ступивши крок наперед, виніс на огляд присутніх свій обширний синій костюм, свій знаменитий комір та свій гулявий ніс у повній красі і, чемно привітавши своїм гачком дам, зігнувся в поклоні перед містером Домбі з вощеним капелюхом у руці й свіжовитисненим червоним екватором круг голови.

Містер Домбі з обуреним подивом глянув на цю з’яву, самим своїм виглядом мовби закликаючи й дам до протесту. Маленький Поль, що ввійшов слідом за Флоренс, сахнувся до міс Токс, коли капітан почав вимахувати своїм гачком, і став в оборонну позицію.

— Ну, Гею, — мовив містер Домбі,— то що ви мали мені сказати?

Капітан знову, наче як вступ до розмови, що не могла не задовольнити обидві сторони, повторив: «Тримайсь, Уолтере!»

— Боюся, сер, — почав Уолтер^ тремтячи й потупивши очі, — що я допустився великої сміливості, приїхавши сюди. Надто великої сміливості. Але й приїхавши сюди, я навряд чи наважився б просити зустрічі з вами, якби міс Домбі не перестріла мене і…

— Ну? — сказав містер Домбі, спостерігши, що він глянув на Флоренс, і мимоволі насупився, коли дівчинка усмішкою підбадьорила хлопця. — Далі! Далі, прошу!

— Так, так, — вкинув капітан, уважаючи за обов’язок чемності підтримати містера Домбі. — Добре сказано. Далі, Уол-ре!

Погляд, кинутий містером Домбі в знак подяки за підтримку, мусив був спопелити капітана. Але той, безневинно примруживши око, порухом свого гачка пояснив містерові Домбі, що хлопець, мовляв, трохи ніяковіє та незабаром підбадьориться.

— Справа, що привела мене сюди, цілком приватна й особиста, сер, — затинаючись, вів далі Уолтер, — і капітан Катл…

— Тут! — гукнув капітан, запевняючи, що він напохваті і на нього можна звіритись.

— Старий друг мого бідного дядька й чудова людина, сер, — Уолтер підвів благальний погляд, немов заступаючись за