З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер
— Обрі, я хочу з тобою про щось поговорити.
Я раптом зрозуміла, що лише хтось, кому треба сказати щось дуже важливе, міг знайти час, щоб приготувати чотири види желе, порізати його на кубики, а потім викласти все це разом у вазочку.
— Я збираюся поїхати, — почала бабуся. — Відвідати твою маму. Лише на кілька днів.
— О, — сказала я. — Ти хочеш, щоб я поїхала з тобою?
— Я не впевнена, що це гарна ідея. Мабуть, краще, щоб цього разу я поїхала сама.
— Нехай. Зі мною все буде добре. Тільки лиши мені трохи продуктів, а в школу я їздитиму на автобусі, тож лишайся стільки, скільки хочеш.
Я вирішила прибрати зі столу. Можливо, це символізувало те, як добре я могла би знову справлятися сама.
Бабуся засміялася. Я розвернулася і здивовано подивилася на неї.
— Звичайно, я не лишу тебе саму! — оголосила вона. — Ні-ні, дядько Девід приїде і побуде з тобою.
— Він візьме зі собою всю свою сім’ю? — запитала я.
Дядька Девіда я любила найбільше з усіх родичів, але не хотіла, щоб у будинку була купа людей.
— Ні, він приїде сам, — сказала бабуся. — Підходить?
— Так, — відповіла я. — Підходить.
У суботу таратайка дядька Девіда зупинилася на заїзді.
— Дядьку Девіде! — крикнула я з ґанку.
Я побігла через подвір’я йому назустріч. Він обійняв мене і підняв, як малу дитину. Коли поставив на землю, продовжував обіймати, поки ми йшли до ґанку. Там уже стояла бабуся. Біля неї — її багаж. Бабуся ненавиділа літати, але мала добиратися літаком до Вірджинії. Точніше, двома літаками, якщо рахувати і зворотний шлях.
Бабуся міцно-міцно обійняла дядька Девіда. Він поцілував її у щоку. Вона повернулася до мене.
— Все буде добре, каченятку, — сказала бабуся.
Вона довго тримала мене в обіймах.
— Занесеш сумки в авто?
Я кивнула і понесла їх за бабусею. Вона відкрила багажник, і я поставила туди сумки.
Бабуся стояла біля відчинених дверей машини, розтягуючи прощання.
— Є щось… щось, що б ти хотіла передати мамі? — запитала вона.
— Ні, — відповіла я.
Бабуся кивнула і послала повітряний поцілунок. Потім вона сіла в машину, завела її й поїхала.
Дядько Девід хотів побачити мою школу. Я заскочила на переднє сидіння його машини і казала йому, куди повертати. Школа йому сподобалася. Він зупинився біля баскетбольного майданчика і сказав принести з заднього сидіння м’яча. Ми грали в баскетбол близько години, тож я спітніла і захотіла пити.
Коли ми повернулися, я налила нам по великій склянці соку з холодильника. Дядько Девід взяв свій сік і випив, прихилившись до столу, а я сіла, бо ноги дуже втомилися.
— Радий тебе бачити, — сказав він.
— Я також, — відгукнулася я.
— Це добре, що бабуся поїхала до твоєї мами. І для бабусі, й для мами також. Їй подобається, коли приходять гості. Це допомагає.
Раптом мені стало дуже жарко. Жаркіше, ніж коли я грала в баскетбол.
— Як… вона?
Дядько Девід поставив на стіл свою порожню склянку.
— Вона… добре. Обрі, поїдьмо кудись. Поїдьмо і поговорімо.
Я не знала, чому місце розмови аж таке важливе, але стенула плечима, сходила в туалет і захопила куртку.
Ми поїхали на вечерю. Я вже сто років не їла в ресторані. Довго вивчала меню. Там було багато всього, хоча й не було чогось надто вишуканого. Я не була дуже голодна, але замовила індичку на тості. Її подавали з картопляним пюре і журавлиновим соусом. Дядько Девід замовив «Рубен» — гарячий сандвіч із житнього хліба з яловичиною, сиром, кислою капустою та майонезом, а ще — чіпси й мариновані огірки.
Після того як офіціантка забрала в нас меню, я розірвала пакетик цукру й висипала його на стіл. Стала малювати мізинцем по цукрі.
— То як вона? — запитала я.
Дядько Девід звів брови, зиркаючи на цукор, але нічого не сказав. Він відхилився назад, закинув руки за голову, але потім передумав і нахилився до столу. Дивився, як цукор з-під моїх пальців розбігається по столу.
— З нею все добре.
— То чому я не можу з нею побачитися? Чому вона не дзвонить? Ти сказав, що їй подобається, коли приходять гості. Я можу бути гостем.
— Що ж, люба… вона все ще звикає. Їй треба ще трохи часу, щоб прийти до тями, одужати. І тобі так само. Якби ти
