З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

Я допомогла бабусі накрити на стіл. Вона приготувала печеню, і це було дуже доречно для такої погоди.

— У школі все добре?

— Так, нормально.

— Домашні завдання всі виконуєш?

— Так.

— Ти не втомлена? Учора ввечері ти довго сиділа над — що це було?

— Графік подій мого життя.

— Так, так. Графік. Ти впоралася?

— Ну, він мав кращий вигляд, ніж деякі.

Я думала про графік подій Маркуса. Він пропустив кілька дат на своєму плакаті, а потім приліпив туди липучі папірці.

— Якщо ти надто часто допізна робитимеш домашні завдання, доведеться встановити час, коли ти маєш іти в ліжко, щоб я була впевнена, що ти не перевтомлюєшся. Щоб не засиджуватися до ночі, треба виділити на завдання більше часу після обіду.

Я хотіла розповісти бабусі, як добре почуваюся, коли працюю допізна — тоді я сплю спокійно, без снів, і сплю аж до того моменту, коли вранці дзвонить будильник. Я штрикала овочі у тарілці.

— Слухай, бабусю…

— Що, Обрі?

— Як думаєш, ми можемо трішки розважитися на вихідних?

— Розважитися? Що ти маєш на увазі?

— Ну, щось, що було б цікаво і весело робити разом.

Бабуся витерла серветкою рота і відклала виделку, щоб подумати.

— Знаєш, що ти раніше любила, дівчинко моя?

— Що?

— «Роликовий рай». Ти не пам’ятаєш?

— Трішки.

— Ти дуже любила «Роликовий рай». Хочеш піти туди?

Ролики. Хот-дог. Якщо раніше нам обом це подобалося, може, це саме те, що зараз потрібно.

Як і в боулінгу, нам треба було здати взуття. Прокат роликів коштував два долари за пару. Підліток на касі поставив наше взуття в маленьку квадратну комірку і дав нам номерок, щоб потім ми могли його забрати.

Ми з бабусею в самих шкарпетках пішли до лавки, щоб взути ролики. Вони були з білої, тепер уже пожовтілої, шкіри з потертими червоними шнурками. Я міцно зашнурувала свої ролики і встала.

— Вау! — сказала я, від’їхавши від лавки.

Повернулася, щоб схопитися за неї, натомість бабуся піймала мою руку.

— Стій рівно, — сказала вона.

Я випрямилася і зрозуміла, що ролики — це зовсім не те, що ковзани. Не треба було перейматися тим, що тебе занесе й перекрутить, лиш контролювати баланс — щоб не завалитися вперед чи назад.

Незважаючи на свої ж поради, щойно бабуся встала, одразу поїхала назад до лавки й гепнулася. Потім вона голосно розсміялася.

— Добре, я зрозуміла, — сказала бабуся, знову встаючи на ноги.

Ми трималися за руки, наближаючись до дерев’яної підлоги, де всі каталися на роликах.

Дві сестри каталися разом. Я уявила, що десь тут є й Саванна.

Я вирішила трохи пофантазувати. Ми тут із бабусею, а мама, тато і Саванна повернулися в її дім. Виштовхуючи спогади, я відправила свою сім’ю у бабусин будинок, так, щоб я могла побачитися з ними пізніше. А зараз ми вдвох із бабусею, як у старі добрі часи.

— Відпустімо одна одну, — запропонувала бабуся. — А то попадаємо разом.

Я відпустила бабусину руку, нахилилася вперед, підняла ногу і опустила, потім повільно відштовхувалася то однією, то іншою ногою, аж поки не зробила коло, уникаючи інших ковзанярів. Тіло нарешті пригадало, що треба робити, коли ти на роликах.

З бабусиним тілом була зовсім інша історія. Воно вже мало б пригадати, як їздити на роликах, та, здавалося, боялося цього. Коли я, йдучи на друге коло, наздогнала бабусю, вона розставила в сторони руки, щоб втримати баланс, і рухалася дуже повільно.

— Мені треба бути дуже обережною, — сказала вона, — інакше я приземлюся на свій зад.

— Спробуй, у тебе вийде, — відповіла я.

Я знову поїхала по колу. За хвилину мене відвідала думка: якщо бабуся заб’ється, хто про неї піклуватиметься?

Коли я повернулася до неї, вона таки приземлилася на свій зад.

— Ой! — вигукнула бабуся.

Я їздила перед нею. Вона тихенько сміялася.

— Це ж треба! — вигукнула вона, коли нарешті перевела дух.

У зморшках навколо очей від сміху зібралися сльози.

— Вставай, —