Сестри-вампірки 1 - Надя Фендріх
– Ельвіра Цепеш, ваша нова сусідка. Рада знайомству! – потиснувши Дірку руку трохи міцніше, ніж було заведено в Німеччині, фрау Цепеш простягнула йому через паркан кришку для унітаза. – Від нашого будинку – вашому будинку, гере ван Комбаст. Дизайн цієї кришки – моїх рук справа. Я дизайнерка.
– До того ж найкраща у всій Трансільванії! – додав гер Цепеш. Від цих слів щоки фрау Цепеш злегка зашарілися.
– Як мило, дякую вам, – зніяковіло пробуркотів Дірк ван Комбаст. Кришка, на його смак, була прикрашена вельми своєрідно – безліччю наліплених одна на одну повстяних квіток.
– До речі, я збираюся відкрити в Біндбурзі крамничку. У вас тут, часом, ніхто не здає в оренду приміщення? – запитала Ельвіра Цепеш.
Дірк ван Комбаст вже відкрив було рота і приготувався їй відповісти, як раптом сталося те, чого він завбачити ніяк не міг. Дака спритно схопила муху, що пролітала повз, і миттєво закинула здобич собі до рота. Принаймні Діркові так здалося (після привітання гера Цепеша у нього трохи двоїлося в очах).
– Ах так, забули вам відрекомендувати наших чудових доньок: це Сільванія і Дакарія.
Сільванія зробила реверанс, Дакарія нагородила Дірка лише легким кивком голови. Сам же Дірк був цілковито розгублений. У нього вже зародилася в голові думка, а точніше, не думка, а ціла підозра, велика підозра… Але варто було геру Цепешу постукати йому по лобі, як всі думки переплутались.
Родина Цепеш тим часом вже прямувала до вантажівки, і Дірку не залишалося нічого іншого, окрім як спостерігати крізь паркан за тим, як нові сусіди розвантажують свою колимагу, та продовжувати підстригати моріжок.
Цепеші тягали в будинок якісь ящики і скрині – втім, так роблять всі нормальні люди під час переїзду, і нічого підозрілого та дивного в цьому немає. Дірк вже почав думати, а не здрімнути йому годинку-другу на канапі у вітальні. Як раптом він помітив, що гер Цепеш витягнув з вантажівки дещо темне й довгасте і, зваливши собі на плече, потяг до хати – та так елегантно, ніби це була не двоспальна труна, а… Хвилиночку! Труна?!? У Дірка по спині пробіг морозець.
Але варто було йому приготуватися уважніше розглянути дивний предмет, як гер Цепеш, махнувши вільною рукою, покликав дружину, і та, усміхнувшись, спритно затулила труну (або предмет, на неї схожий) величезною екзотичною рослиною. Дірк увесь тремтів. Нехай би тільки труна… Але ж і сама рослина навіювала жах і огиду водночас. Її буйне листя вкривали червоні шипи, а в квітах, схожих на квітки кактуса, сиділи маленькі павуки, що переливалися всіма кольорами веселки. Монстр у горщику, не інакше. Тут Дірк згадав про свою матінку і вирішив негайно піти в будинок, замкнути всі двері й запнути всі вікна.
Труна у вітальні
Поставивши екзотичну рослину на підлогу в передпокої, Ельвіра оглянула нове житло. На душі в неї було радісно. Нарешті вона повернулась до Німеччини й житиме, як усі нормальні люди, в будинку з кухнею, ванною і чистою підлогою. Адже вона так давно про це мріяла! Щасливо всміхаючись, Ельвіра пурхнула у вітальню, але тут на неї чекав неприємний сюрприз.
– Агов, що ви робите?
Гарний настрій миттєво зник, адже там, де належить стояти канапі, Міхай вже прилаштував труну. А Дака, до того ж, встигла розкидати на новому пухнастому килимі грудки рідної землі.
– Розкидуємо рідну землю, хіба не зрозуміло? – діловито кинула Дака.
Ельвіра зітхнула.
– Але ми все вже обговорили і про все домовились. Труні у вітальні не місце! І прошу вас, приберіть негайно землю!
Із цими словами вона витягла з червоного ящика котячий лоток.
– Знаючи, що без рідної землі ви обійтися не зможете, я замовила котячий лоток. Скучите за рідною землею – накидайте її туди, станьте обома ногами і заряджайтеся собі на здоров’я.
– Ти серйозно? – буркнула Дака.
Батько негайно став на її бік.
– Я нащадок найдавнішого вампірського роду і мушу бодай іноді ступати по рідній землі і спати в труні. А ти пропонуєш мені ходити в котячий туалет!
Але Ельвіра, здавалося, не чула його. Гарячково намагаючись урятувати новий килим, вона збирала розкидану вітальнею землю.
Картина мимоволі викликала у Міхая посмішку.
– Нічого смішного! – гаркнула Ельвіра.
Зазвичай, коли дружина сердилася, Міхай жартома називав її Ель Вірусом, але зараз він уважав за краще не грати з вогнем, а обмежитися простим зауваженням:
– Ну, знаєш, дійсно потішно бачити, з якою старанністю ти зараз вдаєш із себе зразкову господиню. Це так… по-німецьки.
Дака захихотіла.
– Як бажаєте. Я вам і слова більше не скажу, – вибухнула Ельвіра. – Можете літати над містом, жбурляти всюди землю, кусати людей… Тільки добром це не закінчиться. Майте на увазі, що в Німеччині досі існують мисливці на вампірів.
– Скажеш теж, – презирливо похитав головою Міхай. – Gumох!
Ельвіра показала пальцем на труну, потім – на герб вампірського роду, яким так пишався чоловік: широко роззявлений рот, з котрого стирчали чотири гострих закривавлених ікла. Вона з докором кивнула на обплетений павутинням іржавий свічник із червоними свічками і на опудало трансільванського їжатця, яке Міхай усюди тягав за собою.
– Так не годиться. У Німеччині в будинків є вікна. А що, як хтось зазирне в наші і побачить усе це? Ні, ні і ще раз ні! У нас усе має бути, як у звичайних німців! Та й як ми запросимо сюди дідуся Густава, коли у нас труна у вітальні?
Ельвіра миттєво прикусила язика.
– Що? Твій батько досі не знає? – заревів Міхай.
Дружина зніяковіло похитала головою.
– М-м-м, поки ні. Бабуся Роза не встигла розповісти йому…
– Але ж ми з тобою домовлялися! – обурювався Міхай.
Дака, зазвичай воліючи триматися осторонь батьківських сварок, цього разу вирішила взяти участь.
– Тебе послухати, так ми тільки й повинні, що шифруватися! З якого дива? Ми прекрасно жили в Бистрії. І ти, до речі, теж!
Вона сердито схрестила руки на грудях.
– По-перше, Бистрія – місто вампірів, – відбила Ельвіра. – Там заведено мешкати в печерах зі сталактитами і спати в трунах. Як на мене, це не життя. По-друге, там мене завжди захищав Міхай. І по-третє, ми тепер живемо в Німеччині. Ти не можеш тут лягти спати на світанку, а прокинутися з останніми променями сонця. І літати околицями тут теж нема звичаю.
– Ну і що тепер? Пропонуєш нам зачинитися в підвалі і просидіти там усе життя?
– Авжеж ні, – заспокоїла Ельвіра доньку. – Німеччина – ваш новий дім, і я переконана, вам буде тут добре. Просто потрібно трошки стежити за своєю поведінкою.
Дака пустила очі під лоба.
– А з дідусем Густавом що робитимемо? – суворо запитав Міхай.
– Ви, звісно, маєте рацію. Скільки можна залишати його в незнанні? Ми обов’язково все розповімо дідусеві. Я вже давно хотіла це зробити, але… якось не траплялося нагоди. Вони з бабусею Розою саме збиралися відвідати нас на
